— Сумнівно, — похитав головою Лежнєв, — щоб хтось із її, як ви називаєте, полюбовників відважився на такий вчинок. Допоміжний персонал санаторію знищували самі есесівці, і щодо цього в них були найсуворіші вказівки.
— Але не виключено, що Ганну Щербак завербували, — сказала Супрун.
— Ви забуваєте, що вона була важко поранена. Судячи з історії хвороби, лікарі ледве врятували її. Навіщо ж абверівці ставили б свого агента на грань життя і смерті, а тим більше доводили Щербак до божевілля?
— Та й який агент із шістнадцятирічної дівчини! — підхопив Кравчук, — Те, що їй пощастило вибратися з замку, просто випадок.
— Випадок, кажете? — всміхнувся Лежнєв. — Що ж, і випадок треба враховувати. Та коли місяць тому ми почали шукати сліди Ганни Щербак в архівах госпіталів, з’ясувалося, що наші пошуки не оригінальні. У жовтні минулого року хтось, видаючи себе то за інспектора соцзабезу, то за співробітника кримінального розшуку, то за юрисконсульта будинку інвалідів, теж цікавився Щербак і її адресою.
— Насторожує і такий збіг, — сказав Винник. — Щербак загинула невдовзі після того, як З. одержав листа з фотографією.
— І ще, — додала Наталя. — Ганна Щербак народилась і виросла в Сосновському. Але після війни жодного разу тут не була. Більше того, її чоловікові в шістдесят другому році запропонували роботу в Сосновському депо, але Ганна рішуче відмовилась їхати сюди. А наприкінці минулого року раптом почала вмовляти чоловіка перевестися в Сосновське.
— У неї були тут родичі? — спитав Лежнєв.
— Вона казала чоловікові, що всі її родичі загинули під час війни.
— Ще одна загадка, — зауважив Лежнєв. — До речі, всім відоме дівоче прізвище Ганни?
— Безпрозвана.
— Ні, Безпрозваною її назвали в госпіталі, бо при ній не було документів. Після одужання вона не стала міняти це прізвище на справжнє. Чому? Важко сказати. Можливо, тому, що невдовзі зустрілася з Іваном Щербаком і питання в прізвищем вирішувалося само собою.
— Ви встановили її дівоче прізвище? — поцікавилася Наталя.
— Це зробив Борис Леонідович, — Лежнєв кивнув на Винника.
— Яке ж було її перше прізвище? — нетерпляче спитав Кравчук.
— Нетреба, — спокійно сказав Винник.
Од Лежнєва рони вийшли о першій годині дня. Була обідня перерва, і Наталя раз у раз віталася з працівниками обласної прокуратури. На площадці другого поверху вона побачила старшого слідчого Олександра Юхимовича Трача, який про щось розмовляв з журналістом Бадюком. Бадюка Наталя добре знала. Два роки тому, коли вона зайняла призове місце на республіканських змаганнях із спортивної гімнастики, він брав у неї інтерв’ю. Зустрічалися вони і в прокуратурі Жовтневого району: Бадюк часто заходив до Дубового, з яким приятелював.
— Ростеш, підопічна, — привітав Наталю Трач, у якого вона колись стажирувалась. — Особливо важливі справи ведеш. Давай, давай, Наталко!
— Я все хочу зайти до вас, Наталю Сергіївно, — сказав Бадюк. — По-перше, вибачитися за недозволену різкість свого колеги по перу…
— А по-друге? — перебила його Наталя.
ebooksa