«Привид» не може втекти

— Що ж, розповідайте, Іване Гавриловичу. Я слухаю.

— Нема чого мені розповідати, — вигукнув Щербак. — Тільки майте на увазі, ганьбити покійницю не дозволю.

— Хто ж її ганьбить? — дивуючись своєму спокою, спитала Наталя.

— Ви.

— Чим же я зганьбила ім’я вашої покійної дружини?

— Хоча б тим, що про її поведінку скрізь і у всіх розпитуєте!

— Ще чим?

— Досить і цього, щоб люди язики розпустили, — трохи спокійніше мовив Щербак.

— Ні, ви не тільки це мали на увазі, — напосідала Наталя, відчуваючи, що за роздратуванням Щербака щось криється.

— Що мав, те й сказав.

— Неправда.

— А ви мене брехуном не робіть.

— А ви не будьте ним, — зірвалася Наталя. — Почали, то доказуйте. — І замовкла, бо до кабінету зайшов Лежнєв. Він не похитав докірливо головою, не кинув осуджуючого погляду, але по якомусь невловному руху його брів Наталя зрозуміла, що він чув її крик.

— Іване Гавриловичу, ми не хотіли вам раніше казати, але зараз змушені сказати: ваша дружина не просто загинула під час пожежі, її вбили. Це нам уже точно відомо. Невідомо тільки, хто це зробив.

Щербак очманіло глянув на Лежнєва, потім на Наталю.

— Як — убили?..

— Мабуть, спершу оглушили, потім підпалили будинок.

— А дільничний?

— Він пробував перешкодити злочинцеві.

— А мені казали, що ви вважаєте, ніби дільничний з Анею…