— По-друге, хотів поговорити теж про статтю, але зовсім іншого плану. В принципі я вже домовився з Романенком і Лежнєвим. Санкцію згори дано. Ось поки що Сашка Трача мучу. Потім до вас перейду. Не проженете?
— Не прожену, — всміхнулася Наталя.
На вулиці її наздогнали Кравчук і Винник.
— Розумний дядько цей Лежнєв, — сказав Винник, певно, продовжуючи розмову.
— Ще б пак, — підхопив Кравчук, — маючи такі дані, можна бути розумним. Якби нам з Наталією Сергіївною підкинули ці дані місяць тому, ого які розумні були б ми!
— Дані не підкидають, їх здобувають, — відпарирував Винник.
— Тільки не завжди своїми руками, — пробурчав Кравчук.
— Руки — діло нехитре, — відказав Винник. — Тут основне, щоб голова працювала.
— Наталю, чуєш, що він сказав? — Кравчук навіть схопив її за руку. — Далеко піде товариш! Високий начальник — значить, розумний, на нього всі молитися повинні, в рот йому заглядати. Думатиме тільки він, а нам лишиться виконувати цінні керівні вказівки.
— Ти помиляєшся, — сказала Наталя. — Думали сьогодні всі, і Лежнєв прислухався до нас. Він справді розумна людина. З ним легко працювати.
— Звісно, тобі не важко передопитати трьох-чотирьох свідків і призначити повторні експертизи, та й Борис Леонідович, — Кравчук кивнув на Винника, — не підвередиться у своїх надсекретних архівах, хіба що пилюки наковтається. А мені що доручив ваш розумний Лежнєв?
— Ти вважаєш, що Анісімова вигадала Джона? — спитав Винник.
— Нащо мені вважати! Я понад місяць шукаю цього аматора порнографічного фото.
— Але ж фотографії були?
— Були, та спливли…
Наталя не встрявала у розмову. Вона знала, що Кравчук почасти баламутить, розігрує Винника. І все-таки вона відчувала себе винною. Навіть не в тому, що не вберегла фотографії Щербак, а в тому, що збрехала Лежнєву, ніби ці фотографії знищила власноручно. Наталя намагалася заспокоїти себе думкою, що зараз уже байдуже, хто і коли спалив ті фотографії, але позавчорашній вчинок Савицького забути не могла.
Повертаючись після перерви до кабінету криміналістики, який Лежнєв, за його словами, «тимчасово окупував» для потреб слідчо-оперативної групи, Наталя побачила в коридорі Івана Гавриловича Щербака. Вона викликала його на чотирнадцяту тридцять, однак він прийшов раніше. Побачивши Наталю, ввічливо, але стримано привітався. Вона запросила його до кабінету, хоча Лежнєва, котрий сам хотів допитати Щербака, ще не було. Щоб якось згаяти час поки прийде Лежнєв, Наталя почала розпитувати Івана Гавриловича про те, що їй було добре відомо: про здоров’я сина (вона знала, що хлопчик уже одужав); про те, як вирішилося питання з його влаштуванням у цілодобову групу дитсадка (вона сама клопотала про це); про квартирні справи Івана Гавриловича (Наталі було відомо, що йому дають однокімнатну квартиру в новому будинку). Щербак відповідав знехотя, стримано.
Наталі здавалося, що він чимось роздратований, і вона спитала його про це. Іван Гаврилович не відповів. Наталя повторила запитання. Він спідлоба глянув на неї.
— Чого ви од мене хочете? — сказав не вельми дружелюбно і, відвівши очі вбік, уже зовсім грубо додав: — Видно, робити вам нічого: другий місяць душу мотаєте, то одне, то друге. Хай уже я, зі мною можна не панькатись. Хоча б мертвій дали спокій.
Наталя спочатку здивувалася — що це сьогодні з ним, — але потім і собі насупила брови. Коли Щербак замовк, зажадала:
ebooksa