— Хто казав? — не витримала Наталя.
Цього разу Лежнєв сердито подивився на неї. Проте звернувся знову до Щербака:
— Ми з Наталією Сергіївною зобов’язані знайти убивцю. Це не так просто — злочинець не звичайний, та й пов’язано все це із справами давніми. Але ви можете допомогти нам.
— Та я ж нічого не знаю. Я, певна річ, вірю вам…
— Називайте мене Василем Тимофійовичем.
— Я вірю вам, Василю Тимофійовичу, але якось не збагну того, що ви сказали… За що? Адже вона — вірте мені — мухи не зобидила. Ви не уявляєте, яка вона була: душевна, тиха… Не було в неї ворогів!
— А от у цьому ви помиляєтесь, Іване Гавриловичу. Був у неї ворог. Страшний, жорстокий, здатний на будь-яку підлість, на будь-який обман. Хто він — ми поки що не знаємо, хоча нам добре відомо, в якому лігві його вигодували і вимуштрували. На його руках не тільки Ганнина кров…
Наталі здалося, що Лежнєв говорить надто пишномовно. Та саме ці слова вплинули на Івана Гавриловича.
— Добре, — сказав він. — Питайте.
— Нас цікавить минуле вашої покійної дружини, — попередив Наталине запитання Лежнєв. — Період її життя до зустрічі з вами. А також усе, що зв’язувало її потім із цим періодом.
Щербак почав шукати по кишенях цигарки, Лежнєв запропонував йому сигарети.
— Спасибі, я сигаретами не накурююсь, — дістаючи з кишені пом’яту пачку цигарок, сказав Щербак. — Із самої війни «Біломор» курю. Не задимлю я вас, Наталю Сергіївно?
— Куріть.
— Минулого разу Наталя Сергіївна теж мене про це питала, — глибоко затягнувшись, почав Щербак. — Я відповів, може, не так детально. Але детально я й сам не знав — Аня про себе мало розповідала. Та я й не наполягав — відчував, що їй важко ворушити минуле. Батько її був робітником у друкарні, тут, у Сосновському. Під час окупації шрифт підпільникам виносив. Німці вистежили, арештували всю сім’ю. Взяли й Аню. Їй не було ще й шістнадцяти. Батька стратили одразу, а над Анею і її матір’ю спочатку в гестапо знущалися, потім — запакували в концтабір. Мати померла, а Аня збожеволіла. Чудом жива лишилася. Коли наші прийшли, її поклали у військовий госпіталь, а потім у психіатричну лікарню. П’ять років лікували, поки вилікували. Познайомився я з нею в сорок дев’ятому. Вона в депо прибиральницею була, а я помічником машиніста. Через півроку розписалися. Жили добре. Вірите, за вісімнадцять років жодного разу не посварились. От тільки дітей у нас не було. Хотіли вже прийомне дитя брати, але влітку шістдесят третього вона мені народила Димку.
Він замовк, міцно потер чоло.
— Скажіть, Іване Гавриловичу, — спитав Лежнєв, — чи не помічали ви раніше, що Ганна чимось пригнічена, чогось боїться?
— Вона була дуже полохлива. Бувало, й не зрозумієш, чи то соромиться, чи боїться чогось. Спершу навіть заміж за мене йти не хотіла. «Навіщо, — каже, — я вам така, Іване Гавриловичу, скалічена і розтоптана». А в мене при цих словах, повірите, серце стискалося… Ну, та потім трохи відійшла. Як переїхали в Рівне, в технікум учитися пішла.
— Чи не пригадаєте, Іване Гавриловичу, — спитав Лежнєв, — вона коли-небудь розповідала про Мисливський замок?
— Замок? Ні, такого не згадувала. А що це за замок?
— Та був такий. Ну, коли не розповідала, то що ж…
ebooksa