Наталі здалося, що настав момент спитати Щербака, хто його «інформував» про хід слідства. Проте Лежнєв, угадавши її намір, непомітно стиснув їй руку: помовчіть, мовляв.
Мовчав і Щербак. Він то застібав, то розстібав гудзики піджака, хвилювався.
— Що ж, питайте далі, — нарешті мовив.
— Про що ж нам питати, коли ви все розповіли, — самими куточками губ усміхнувся Лежнєв.
Щербак поглянув на нього і, почервонівши, немовби видавив із себе:
— Думаєте, знаю більше, ніж сказав?
— Думаю.
— Я все сказав, — підвищив голос Щербак, — усе, що вам треба знати!
— Розумію, Іване Гавриловичу, — анітрохи не здивувався Лежнєв. — Розумію, що є речі, яких неприємно торкатись. Але нам треба знати все. Навіть те, про що звичайно не кажуть. Адже розмова у нас із вами особлива.
— Я можу вийти, — сказала Наталя. Бачачи, що її ніхто не затримує, підвелась і пішла до виходу.
— Заждіть, Наталю Сергіївно, — зупинив її Щербак, — не хочу, щоб ви думали, ніби я криюся од вас. Може б, я і Василеві Тимофійовичу того не сказав, якби сьогодні не так повернулася розмова. Та коли наполягаєте… Ревнував я Аню. Завжди ревнував, хоч вона й не давала для цього приводу. А я її — смішно згадати — не те що до чоловіків, до подруг ревнував. Розумів — безглуздо, а нічого з собою вдіяти не міг. Я крився із своїми ревнощами, та Аня про них догадувалась і старалася не роз’ятрювати мене. На вечорах, бувало, ні з ким, крім мене, не танцювала. Коли, траплялося, в технікумі чи на роботі затримається, заздалегідь попередить, попросить зайти за нею. Це щоб я чогось не подумав. А от у листопаді минулого року її наче підмінили. Весь час торочила: переїжджаймо в Сосновське, та й годі. Розлученням почала погрожувати. А чого і навіщо — не каже. Хочу, і все! Підозра в мене закралася. Нарешті я погодився. Переїхали. Попервах начебто все було гаразд. Однак відчував, що почала з чимось критися від мене. Потім мені сказали, що бачили її за містом у лісопарку з якоюсь п’яною жінкою. Далі — більше: в неділю двічі підряд кудись ходила. Пояснила, ніби якихось родичів у районі розшукала, але скільки я не просив її разом поїхати до них чи запросити їх до себе — ухилялася. Брехати вона не вміла, і я одразу збагнув, що про родичів вигадала. Якось прийшла додому мало не вдосвіта, в грязюці, п’яна, без косинки. Потім плакала, присягалася, що більше таке не повториться, що вона повинна була поквитатися з минулим.
— Коли це було? — спитала Наталя.
— На початку червня. З неділі на понеділок.
— А яка косинка була у вашої дружини? — спитав Лежнєв.
— Які зараз носять: тонка, барвиста, з написами по-російськи. Я цю косинку їй на Травневі свята подарував.
— Перша неділя в липні була другого числа, — зазираючи в календар сказала Наталя. — Ваша дружина загинула через двадцять днів. Як вона поводилася в ці дні? Чи ходила куди з дому пізньої пори?
— Не знаю, — насупився Щербак. — Я машиніст — викличуть у поїздку, от мене й немає більше доби. Після тієї вранішньої розмови притихла моя Аня; ходила наче побита, в очі мені дивитися не наважувалась. Якби я знав, що за цим криється! Якось увечері гроші громадські в її сумці знайшов. Спитав: звідки це. Сказала, що місцевкомівські, носила в ощадну касу здавати, та не встигла.
— Багато грошей було?
— Не рахував. Але пам’ятаю, що ціла пачка. П’ятірками, здається.
— Мабуть, п’ятсот карбованців.
ebooksa