«Привид» не може втекти

22
18
20
22
24
26
28
30

Наталі здалося, що настав момент спитати Щербака, хто його «інформував» про хід слідства. Проте Лежнєв, угадавши її намір, непомітно стиснув їй руку: помовчіть, мовляв.

Мовчав і Щербак. Він то застібав, то розстібав гудзики піджака, хвилювався.

— Що ж, питайте далі, — нарешті мовив.

— Про що ж нам питати, коли ви все розповіли, — самими куточками губ усміхнувся Лежнєв.

Щербак поглянув на нього і, почервонівши, немовби видавив із себе:

— Думаєте, знаю більше, ніж сказав?

— Думаю.

— Я все сказав, — підвищив голос Щербак, — усе, що вам треба знати!

— Розумію, Іване Гавриловичу, — анітрохи не здивувався Лежнєв. — Розумію, що є речі, яких неприємно торкатись. Але нам треба знати все. Навіть те, про що звичайно не кажуть. Адже розмова у нас із вами особлива.

— Я можу вийти, — сказала Наталя. Бачачи, що її ніхто не затримує, підвелась і пішла до виходу.

— Заждіть, Наталю Сергіївно, — зупинив її Щербак, — не хочу, щоб ви думали, ніби я криюся од вас. Може б, я і Василеві Тимофійовичу того не сказав, якби сьогодні не так повернулася розмова. Та коли наполягаєте… Ревнував я Аню. Завжди ревнував, хоч вона й не давала для цього приводу. А я її — смішно згадати — не те що до чоловіків, до подруг ревнував. Розумів — безглуздо, а нічого з собою вдіяти не міг. Я крився із своїми ревнощами, та Аня про них догадувалась і старалася не роз’ятрювати мене. На вечорах, бувало, ні з ким, крім мене, не танцювала. Коли, траплялося, в технікумі чи на роботі затримається, заздалегідь попередить, попросить зайти за нею. Це щоб я чогось не подумав. А от у листопаді минулого року її наче підмінили. Весь час торочила: переїжджаймо в Сосновське, та й годі. Розлученням почала погрожувати. А чого і навіщо — не каже. Хочу, і все! Підозра в мене закралася. Нарешті я погодився. Переїхали. Попервах начебто все було гаразд. Однак відчував, що почала з чимось критися від мене. Потім мені сказали, що бачили її за містом у лісопарку з якоюсь п’яною жінкою. Далі — більше: в неділю двічі підряд кудись ходила. Пояснила, ніби якихось родичів у районі розшукала, але скільки я не просив її разом поїхати до них чи запросити їх до себе — ухилялася. Брехати вона не вміла, і я одразу збагнув, що про родичів вигадала. Якось прийшла додому мало не вдосвіта, в грязюці, п’яна, без косинки. Потім плакала, присягалася, що більше таке не повториться, що вона повинна була поквитатися з минулим.

— Коли це було? — спитала Наталя.

— На початку червня. З неділі на понеділок.

— А яка косинка була у вашої дружини? — спитав Лежнєв.

— Які зараз носять: тонка, барвиста, з написами по-російськи. Я цю косинку їй на Травневі свята подарував.

— Перша неділя в липні була другого числа, — зазираючи в календар сказала Наталя. — Ваша дружина загинула через двадцять днів. Як вона поводилася в ці дні? Чи ходила куди з дому пізньої пори?

— Не знаю, — насупився Щербак. — Я машиніст — викличуть у поїздку, от мене й немає більше доби. Після тієї вранішньої розмови притихла моя Аня; ходила наче побита, в очі мені дивитися не наважувалась. Якби я знав, що за цим криється! Якось увечері гроші громадські в її сумці знайшов. Спитав: звідки це. Сказала, що місцевкомівські, носила в ощадну касу здавати, та не встигла.

— Багато грошей було?

— Не рахував. Але пам’ятаю, що ціла пачка. П’ятірками, здається.

— Мабуть, п’ятсот карбованців.