Бадюків архів ледве вміщався у трьох пухлих канцелярських папках. У них була сила-силенна всіляких паперів: вирізки з німецьких газет і журналів двадцятип’ятирічної давності; пожовтілі од часу накази сосновського гебітскомісаріату і розпорядження міської управи; оголошення поліції безпеки про розшук ворогів «нового порядку», звернення націоналістів до «свідомих громадян»… Однак у папках були й інші документи: текст партизанської присяги на зшитковому аркуші в косу лінійку; донесення юних розвідників, які рясніли граматичними помилками, зате були навдивовижу зрозумілі й лаконічні; записані від руки зведення Радінформбюро; відозви підпільного міськкому, листівки і, нарешті, листи. Листи, поспіхом написані олівцем на партизанських аеродромах за ті короткі хвилини, коли розвантажували літак з Великої землі.
«Дорога мамо! Спішу повідомити, що я живий і здоровий. Перебуваю в партизанському загоні, активно борюся проти заклятих ворогів нашої Батьківщини — фашистів. Живу надією зустрітися з вами…»
«Альошо, пишу тобі здалека. Злигодні військової служби закинули мене — запеклого моряка — в абсолютно сухопутні краї. Як бачиш, незважаючи ні на що, я живу. І не тільки живу, а й б’ю гітлерівську сволоту під ліве ребро…»
«Шановний Іване Петровичу! Ми, бойові товариші вашого сина Георгія, з глибоким сумом повідомляємо, що Жора поліг смертю хоробрих у нерівній і запеклій сутичці з гітлерівськими загарбниками…»
Наталя обережно розгортала складені трикутниками і квадратами партизанські листи, боячись пошкодити ветхий од часу папір…
«Добрий день, Кіро! Льотчик, який передав од вас вітання і з яким я надсилаю цього листа, сказав, що ви вже одужали і почуваєте себе добре. Ми з хлопцями раді за вас. Шкода, що вас лишають у Москві, — хотілося зустрітися, побалакати… Кіро, я нещодавно дізнався про обставини загибелі моїх рідних. Батька, матір і сестричку гестапівці арештували в грудні, коли постраждали і ви. Батько допомагав підпільникам, і його продав той самий негідник, який виказав вас і багатьох інших товаришів. Шкодую, що цей «Привид» — навіть прізвища його справжнього не хочу називати — прийняв смерть не від моєї руки…»
— Василю Тимофійовичу, подивіться, — Наталя подала Лежнєву листа.
Лежнєв узяв, прочитав, потім показав Бадюкові. Той зазирнув в акуратно складений реєстр.
— Це лист Ярослава Нетреби, командира взводу партизанського загону «Месник», — сказав він. — Так, того самого Нетреби, з яким у Наталії Сергіївни нещодавно сталося непорозуміння.
І хоча Бадюк доброзичливо всміхнувся, Наталя почервоніла.
— Кому адресовано листа? — все-таки спитала вона.
— Кірі Назаренко, яку в грудні сорок другого року разом з іншими сосновськими підпільниками схопили гестапівці. Її засудили до розстрілу й повезли на роз’їзд двадцять сьомого кілометра, де гітлерівці звичайно розстрілювали в’язнів. Але партизани напали на конвой і визволили її та ще кількох дівчат. У загоні «Месник» вона пробула кілька місяців, потім занедужала і її літаком відправили на Велику землю.
— Що ви знаєте про «Привида»? — спитала Наталя.
— Тільки те, що він був провокатором і виказав у грудні сорок другого велику групу підпільників та партизанів.
— Кіра Назаренко жива? — спитала Наталя.
— Жива. Тільки вона вже не Кіра, а Кіра Матвіївна. Солідна, але й досі ще вродлива жінка, — відповів Бадюк. — Цього листа вона передала Григорію Сидоровичу кілька років тому, коли він почав збирати матеріал про історію сосновсько-русанівського підпілля.
— Можна взяти цього листа на два-три дні? — спитав Лежнєв. — За його цілість можете не турбуватися.
— Що з вами поробиш!
— Тоді я попрошу у вас на тих же умовах і цей твір, — Лежнєв вказав на документ німецькою мовою.
— Втративши голову, за волоссям не плачуть, — засміявся Бадюк. — Беріть.
ebooksa