Незважаючи на заперечення Лежнєва, Бадюк приніс із холодильника і відкоркував пляшку вина, поставив на стіл фрукти. Довелося випити по чарці. Горін сидів недовго. Пішов на кухню писати якусь статтю. На випад Наталі — «Щось новеньке про Феміду?» — він не відповів. Лежнєв і Бадюк дружно розсміялися.
— Не за те батько сина бив, що журналістом став, а за те, що фейлетони писати почав, — усе ще сміючись, сказав Бадюк, та, помітивши, що Наталя насупилася, додав уже серйозно: — Ви не ображайтеся на нього, Наталю Сергіївно. За цього фейлетона він од мене дістав не менше ніж ви на оперативній нараді. А взагалі Женя непоганий хлопець; до того ж дуже здібний. Правда, запальний, упертий.
— У нього багато спільного з однією моєю знайомою, — всміхнувся Лежнєв.
— У нас, журналістів, взагалі багато спільного із слідчими, — підхопив Бадюк. — Змістовній статті, нарису, фейлетону завжди передує певний пошук, розслідування. Одначе нам на це дають значно менше часу, ніж вам. Адже газета живе тільки один день і разом з тим вона повинна жити кожен день. Звідси в газетярів і певна поквапливість — «сьогодні в житті, завтра в газеті», почасти дилетантство — сьогодні пишеш про математика, завтра про селянина, післязавтра про поета. Висвітлюючи конфліктні питання, я завжди дотримуюся чудового правила давньоримських юристів: «Вислухай і другу сторону». Причому, винну сторону, по-моєму, треба вислухати терплячіше, уважніше, ніж потерпілу. Правда теж різна буває. Ви згодні зі мною?
— Не зовсім, — сказав Лежнєв. — Правда — це істина, а двох істин одночасно не буває.
— А ви як гадаєте, Наталю Сергіївно?
— З мене нікудишній філософ, — ухилилася од відповіді Наталя.
— А хочете, я розповім вам історію, яка має безпосереднє відношення до нашої суперечки? — сказав Бадюк. — Не заперечуєте?
— Ми з Наталією Сергіївною, признатися, того, й прийшли, щоб послухати ваші історії, — усміхнувся Лежнєв.
— Це справді моя історія, — почав Бадюк. — Хоча стосується вона не так мене самого, як людей, що колись були моїми друзями. Багатьох із них уже немає на світі, і тому, виносячи їхнє життя на ваш суд, я дозволю собі не називати їхніх справжніх імен. Зробити це мені неважко, бо головні герої історії, про яку я хочу розповісти, довгий час називали себе іменами персонажів відомого роману Дюма: Атос, Портос, Араміс, д’Артаньян. Так, то було велике братерство мушкетерів, хоча ними цього разу стали четверо сосновських хлопчаків із восьмої середньої школи імені Рози Люксембург. Нашими гербами були латки на старих батьківських штанях, а кулаки довгий час замінювали нам шпаги. Походження ми були в основному робітничо-селянського. Одначе був і прошарок службовців. Із службовців походив Атос, він же, як відомо, граф де ля Фер, — найрозсудливіший і найстатечніший серед нас: коли він давав у морду комусь із городенківських хлопчаків, з якими ми частенько билися, то незмінно казав при цьому: «Я дуже шкодую, месьє, але в мене не було іншого виходу». Ми ніяк не могли перейняти в нього цю вишуканість — не вистачало витримки, та й виховання, як то кажуть, було не те: батько Портоса був вантажник; д’Артаньян виріс у селянській родині; ну, а батьки Араміса, сиріч — мої, все життя працювали на тартаку. Де вже нам було таким «штилем» розмовляти!
Згодом до нашої компанії пристав і представник справдешнього дворянського роду. Ми прийняли його у свої ряди тільки через те, що він був особою жіночої статі, а жінкам, як відомо, прощають багато, навіть експлуататорське походження. Тим більше, що титуловані батьки нашої «дами», чкурнувши від більшовиків, лишили свою малолітню доньку напризволяще. Її прихистив і виховав колишній єгер її батька — простий, але дуже добрий чоловік Франц Гімпель. Ми всі називали його дядьком Францом, хоча дядьком він доводився тільки одному з нас. Вихованка дядька Франца взяла і його прізвище, хоча від неї ніколи не приховували, що вона донька обрусілого німецького барона Миколи Ернестовича Рененкампфа. А втім, титул баронеси нашу «даму» не задовольняв: графинею де ля Фер вона не схотіла бути по причині делікатного характеру. Після смерті матері Атос деякий час жив у свого дядька — Франца Гімпеля і підозрював, що наша «дама» мала до нього далеко не сестринські почуття. Вирішили назвати її панею Бонасьє — камеристкою королеви, хоча вона претендувала безпосередньо на титул королеви. Здається, вам не цікаво слухати?
— Що ви, Ігоре Семеновичу! — замахала руками Наталя. — Ви так цікаво розповідаєте.
— Коли прийшли гітлерівці, — вів далі Бадюк, — вона прибрала титул і прізвище своїх батьків, сподіваючись одержати батьківський маєток. Та її падіння почалося раніше. От ви кажете, що правда — це істина. Можливо, я, як і Наталя Сергіївна, не підкований у філософії. Для мене правдою — безхитрісною, чесною — були і лишаються ті наші «мушкетерські» роки, хоча фантазії і вигадки тоді буквально володіли нами. А фантазії і вигадки, як відомо, антиподи істини. З правдою, у вашому тлумаченні, ми зустрілися в тридцять другому році, коли нам було вже по сімнадцять і коли пані Бонасьє заявила, що залишає мушкетерський клан і дім свого названого батька, щоб вийти заміж за працівника «Торгсину». Вона знехтувала нашими шпагами і нашою дружбою заради літерного пайка і двокімнатної квартири в центрі міста. Це була її правда, не наша. А через півроку городенківські куркулі по-звірячому вбили нашого силача Портоса-ватажка комсомольської агітбригади. І це теж була правда.
Два тижні ми в складі групи сприяння ганялися за бандитами Гнучича-Мозгового — вбивцями наших товаришів. Зіткнулися з ними на п’ятнадцятий день, коли дістали наказ повертатися. Нас було шестеро: я, Атос, д’Артаньян і троє чекістів; а бандитів — удвічі більше. І якби не Атос, я б не сидів тепер із вами. Ми зіткнулися з бандитами в Лисичанському урочищі випадково і буквально віч-на-віч. Врятувати нас могли тільки витримка, швидкість. Ці якості мав, певно, тільки Атос. Він вистрелив перший. Я ніколи — ні доти, ні потім — не бачив і не чув, щоб залпом із мисливської двостволки вбивали одразу двох. А він убив. І вбив самого Гнучича — верховоду городенківських куркулів та його помічника — осавула Мозгового. А через місяць Атос прийшов у міськком комсомолу і поклав на стіл секретаря свій квиток. «Знайшовся мій батько, — сказав він так, ніби йшлося про якусь дрібничку. — Він живе в Берліні і є підданим німецької держави. Я їду до батька. Чому? Та хоча б тому, що я німець, як і мій батько». Це теж була правда… Через десять років він знову з’явився в місті мого дитинства. На ньому був зловісний чорний мундир із свастикою, есесівські блискавки в одній петлиці, плетені квадрати штурмбанфюрера[3] — в другій. На сосновському вокзалі гестапівці, що зустрічали його, вишикували почесну варту. І це теж була правда…
Бадюк замовк. Потім наповнив чарки вином.
— Давайте вип’ємо, але без тосту — кожен за своє.
Лежнєв випив, закурив сигарету, встав, підійшов до вікна.
— Ви бачилися з Атосом? — спитав він Бадюка. — Адже в період окупації ви лишалися в Сосновському.
— Не зовсім так, — усміхнувся Бадюк. — Коли почалася війна, я був на зборах запасників. Двадцять третього червня нас кинули в бій північніше Луцька, а через два дні мене поранило. Тільки чудом не попав у полон. Товариші лишили мене непритомного під опікою старого поромника. Поки відлежувався в нього, гітлерівці дійшли до Києва. До Сосновського я добрався наприкінці вересня сорок першого, коли вони тут уже господарювали, як хотіли. З підпільниками зв’язався аж у листопаді, хоча намагався зробити це одразу. Але товариші спершу придивлялися до мене, перевіряли. Це й зрозуміло…
— Ви не відповіли на запитання, — різко, як здалося Наталі, сказав Лежнєв. — Зустрічалися ви чи не зустрічалися з Атосом в Сосновському під час окупації?
ebooksa