«Привид» не може втекти

— Я пішла добровільно!

Вона обернулась і вперше глянула на безцеремонного обер-лейтенанта.

— Як вас звати? — якомога м’якше спитав Лежнєв.

— А вам не все одно?

— Мені треба знати.

Вона не відповіла.

За шафою хтось застогнав. Дівчина зробила мимовільний рух, немовби хотіла затримати цей звук.

— То як же вас звати? — знову спитав Лежнєв, удаючи, що не почув стогону.

— Ірина… Ірина Дмитрівна, — швидко відповіла вона, відходячи од шафи і тим самим намагаючись відвернути увагу офіцера.

— Ірина, — повторив Лежнєв, підводячись із стільця. — Гарне ім’я. У мене була знайома, яку звали Ірина. Вона загинула на початку війни.

В ніші знову почувся стогін. Випередивши Ірину, Лежнєв пішов за шафу. Там на низькому тапчані долілиць лежала дівчина. Спина дівчини була густо змащена чорною маззю.

— Що з нею? — спитав Лежнєв.

Ірина відповіла не одразу.

— Вона відмовила офіцерові в тому, в чому не повинна була відмовляти. Офіцер поскаржився, і її покарали. Били батогом. Тут це називають «приборканням непокірних».

Лежнєв зціпив зуби. Відійшов до невеликого столу, дістав, але одразу ж сховав сигарети.

— Вибачте, Ірино Дмитрівно, — неголосно сказав він по-російськи. — Я не думав… Не знав… Чим я можу допомогти цій дівчині?

Ірина оторопіла.

— Ви росіянин?!

— Чому ви так вирішили?

— Ви дуже чисто… надто чисто розмовляєте по-російськи, — хвилюючись сказала вона.