— Фрау Ада розмовляє не гірше.
— Фрау Ада? — гірко посміхнулась Ірина. — Вона з місцевих німкень. І не просто з місцевих — цей замок колись належав її батькові.
— Он як? — підвів брови Лежнєв. — І все-таки, чим я можу допомогти цій дівчині?
— Її мали віднести в карантин. Але в такому стані вона там довго не протягне. Не знаю…
— Може, гроші?
Ірина невпевнено похитала головою.
— Мені розповідали, що старша першого поверху за гроші переховує дівчат, — сказала вона. — Бере на кухню і дає відлежатись. Це краще, ніш у карантині.
— Скільки треба грошей?
— Багато. П’ятсот марок… Може й більше.
Лежнєв дістав гаманець.
— Візьміть. Тут вісімсот.
— Спасибі, пане обер-лейтенант. Ви, бачу, дуже гарна людина.
— Не такий гарний, як ви думаєте, — всміхнувся Лежнєв.
Він знову подивився на шафу, за якою лежала знівечена дівчина.
— Ось що, Ірино Дмитрівно, — почав він. — Особисто мені нічого од вас не треба. Та може статися, що за годину-півтори до вас принесуть пораненого німецького офіцера, якому треба буде негайно перелити кров. Зумієте це зробити?
— Авжеж. На фронті я не раз переливала кров.
— Та це ще не все. Ви повинні констатувати — чи як це у вас називається, — що в офіцера відкрилася давня, скажімо місячної давності, рана на стегні, навіть якщо побачите, що це не так. Ви зрозуміли мене?
— Хто ви? — самими губами спитала Ірина.
— Обер-лейтенант Рудольф Зінгер, армійська група «Південь», — суворо відповів Лежнєв і додав трохи лагідніше: — Отже, послуга за послугу. Домовились?
— Домовились, — насилу проковтнувши клубок, що застряв у горлі, мовила Ірина. — А що буде потім з тим офіцером?
ebooksa