— Сто тонн.
— Скільки людей екіпажу?
— Сім.
— І коли ви можете вирушити в дорогу?
— Будь-коли плюс двадцять чотири години.
Мартін Стрікленд усміхнувся:
— Капітане, мені подобається ваша манера розмовляти. Ми можемо вирушити завтра ввечері?
— Куди?
— Ось воно нарешті, запитання! — вибухнув гість. І крутнувши глобус, показав пальцем через Атлантику, вздовж берегів Бразілії, Уругваю, Аргентіни, й зупинився на півдні континенту, біля мису Горн. — Вогняна Земля! — сказав він, чекаючи, що людина перед ним спаленіє.
Антон Лупан цілком спокійно глянув на свого годинника.
— Дуже добре, пане! Виходимо завтра ввечері, о сьомій, якщо це вам підходить!
«Сперанца» готувалася до відплиття після піврічного чекання в Марселі. Носії переносили в її трюм вантаж із «Брістоля»: скрині, бочки, тюки, в"язки лопат, сап, кирок та найрізніші сита й решета, поки екіпаж робив відповідні приготування з кораблем.
О шостій годині Мартін Стрікленд прибув у порт в екіпажі, повному пляшок.
— А багаж ваш де? — спитав Герасім, виходячи йому назустріч.
— Оце й усе! — показав на екіпаж пасажир «Сперанци». — Більше мені нічого не треба. Скажіть носіям, хай перенесуть його в каюту капітана. А він сам де зараз?
— Тут. Звелів мені чекати ваших розпоряджень.
— Добре, добре! У мене є ще тридцять ящиків зі склом. Поставте їх у трюм поверх вантажу, щоб можна було будь-коли взяти пляшку. Ясно, стерновий?
Кинувши це, Мартін Стрікленд зайшов у каюту, ліг на койку не роздягаючись і відтоді не виходив на палубу.
А капітан «Сперанци» й Аднана обмінювались останніми словами перед розлукою, стоячи під лагідним промінням сонця, що опускалося між щоглами.
— Чи не краще було б залишитись?