— Ні, трохи згодом. Розпорядись, хай Ісмаїл приготує гарячу страву, а вже потім приходь.
До обіду ураган трохи ослаб, а людям здалося, що він геть ущух порівняно з тим, що було спочатку.
Під вечір стрілка барометра піднялась на кілька поділок, але вночі ураган почався знову. Люди вже, здається, упокорились своїй долі, а Ісмаїл навіть почав наспівувати газелі.
Наступного дня хмари на півдні почали рідшати, бо іноді, коли корабель опинявся на гребені хвилі, подекуди виднілися латочки неба, справжнього неба! Барометр знову почав підніматися, цього разу вже не вагаючись. Але ураган зненацька знову посилився. Тепер і океан почав показувати силу, яку він потай приготував для цієї атаки. Ванти так натяглися, що вже й не дзвеніли.
Екіпаж, бачачи, що ураган не вщухає, почав і надію втрачати, що він коли-небудь вщухне. Усі були похмурі, бліді, зарослі, з запалими очима, виснажені й розгублені. Не чулося ні жартів, ні розмов, тільки час від часу лунав чийсь крик.
Але їхні біди на цьому не закінчились: вони мали заплатити важку данину океанові за майбутні спокійні дні, якщо ті коли-небудь настануть.
О дванадцятій годині, скептично глянувши на барометр, стрілка якого повільно піднімалася вгору, капітан вийшов на палубу.
— Ураган не довго вже триватиме, Герасіме!
— Дав би то бог!
Герасім хотів перехреститися, але рука так і завмерла біля лоба.
— Дивіться, пане! — закричав він злякано.
Далеко з правого боку, понад хвилями, які шалено перемішувалися, лінькувато котилася, повільно наближаючись, чорна гора води, закриваючи півнеба. Вона наближалась неквапливо, поглинаючи інші хвилі, і здавалась на цьому хаотичному океанові ласковою й рівною, мов степ.
— Усім у каюту й задраїти люк! Швидко! — крикнув капітан.
Люди побачили гору води й заціпеніло дивились на неї, вчепившись руками в парапет, неспроможні поворухнутися.
— Герасіме, іди! Вона змете все на палубі! Стерновий похитав головою:
— Не думаю, пане! Цей корабель жодного разу не приймав хвилю!
— Але ж це не хвиля, це гора! Зрозумій же і йди звідси!
Нема морехода, який, переборовши ураган в Атлантиці, не зустрів би під кінець цей страхітливий вал, цей грізний кінцевий вибух океану. Морякові, щоб урятуватися, не залишається нічого іншого, як заховатись під палубу, задраївши все за собою, або видертись на вершину щогли, сподіваючись, що вал не дістане туди й не змиє його.
Коли ця велетенська маса води звалюється на палубу, хоч вона настільки потужна, що може рознести корабля на друзки, судно занурюється в неї, а потім вода котиться далі, й воно повільно випливає вгору у вихорах піни. Так розповідають мореходи. Але чи багато їх, тих, що можуть розповісти, порівняно з тими, які вже не скажуть ніколи нічого?
Антон Лупан озирнувся.
ebooksa