Сонце на смарагдовому небі вимушувало іскритися океан, який залишився позаду — егей, Океане, про що думаєш?! Над щоглами ширяли альбатроси, а над самісінькою водою пронизливо пищали білі чайки. Берег Бразілії виднівся попереду довгими терасами, що тонули в барвистій зелені.
Капітан стояв на носі, зіпершись на парапет, і дивився з незбагненним сумом на берег. Він перейшов Атлантику, сповнив частину своєї давньої мрії, а зараз ніби нічого й не перешкоджало сповнити її до кінця. Найважливіше, що він нарешті недалеко від П"єра Ваяна і зустріне його незабаром на цьому березі Америки. Проте на обличчі капітана не читалася радість.
Негріле сором"язливо підійшов до нього, зіперся на парапет і почав вдивлятися в берег, принюхуючись до повітря. Але, мабуть, одразу ж зрозумів, що це інша земля, і сумно простягнувся на палубі.
Антон Лупан зітхнув. Негріле глянув на нього і тихо заскавчав.
Герасіма обсіли якісь думки, він довго вагався, але нарешті таки зважився й підійшов до капітана.
— Пане, я хотів би вас щось спитати!
— Що сталося, Герасіме? — замислено обернувся до нього Антон.
Весь екіпаж був на палубі. Стерновий глянув на людей, знову завагався, здвигнув плечима й заговорив якимось незвичним для нього тоном:
— Я хотів би спитати вас, пане, якщо ви не розсердитесь, чому ми не взяли її?
— Кого, Герасіме? — зблід капітан.
— Аднану?! — вигукнув Мігу — і не знати, спитав чи ствердив.
Капітанове обличчя з блідого набуло кольору червоного ліхтаря. Силою волі Антонові вдалося приборкати хвилювання. Він зобов"язаний відповідати за долю екіпажу і в погожу годину, а не тільки в шторм. Тому відверто глянув у вічі стерновому й сказав, намагаючись погамувати калатання серця:
— Ми не взяли її, Герасіме, з багатьох міркувань…
— З яких же саме?
— Передовсім я боявся, щоб не було нарікань…
— Ми не нарікали ніколи! — майже водноголос вигукнули всі.
Капітан похитав головою, усміхнувся і сказав, зумисне відвернувшись:
— Хтось із вас назвав її сиреною, котра, мовляв, прийшла вивести нас на манівці.
— Ця дурна голова помилятися! — опустив очі від сорому Ісмаїл. — Я просити вибачення!
— Нема за що, Ісмаїле! Ми вирішили, що кожен може мати власну думку. А втім, так само думав не ти один… Але й це ще не все. Одного дня вам здалося б, що Аднана не дуже старанно виконує роботу, що вона зробила щось не так, як усі…
ebooksa