Антон уже не міг стриматись. Він кинувся на нього, кров бухнула йому в обличчя, і він схопив його за барки:
— Чи ти не розумієш, негіднику, що коли ми помремо, то й тобі кінець тут, посеред океану? — І він кинув Мартіна Стрікленда у двері, мов тюк.
— Ну, ти мені заплатиш за це! — гаркнув Мартін Стрікленд на палубі.
Велетень на «Вотані» витріщив очі і скрикнув, блискавичним рухом вихоплюючи з кишені револьвер:
— Кларк Норман! Я знайшов тебе!
Мартін Стрікленд підвів очі, впізнав його і зблід.
— Шлімбах! — скрикнув він, кинувши руку до кишені.
Але не встиг вихопити револьвер, як Шлімбах випустив три кулі підряд. Капітан пароплава метнувся до нього й схопив за плечі, силкуючись відірвати від парапету. Мартін Стрікленд із спотвореним гримасою обличчям сховався за щоглу, дістав револьвер, прицілився і тої ж миті, коли Антон Лупан метнувся вибити в нього зброю, натиснув на спуск. Куля впилася в парапет пароплава.
Шлімбах заревів, смикнувся з рук капітана й перехилився через балюстраду в витягнутим револьвером. У повітрі над обома палубами засвистіли кулі. Почувся дзенькіт розбитого скла, велетень зарепетував:
— Дослідники! Невідома земля!.. Бачив, Петере, кого ти хотів урятувати?
Антон таки схопив Мартіна Стрікленда за руку і, крутнувши її, повалив його долі.
— Досить! — крикнув він до Шлімбаха. — Якщо маєте що ділити, то з"ясовуйте це між собою, а не наражайте на небезпеку інших!
На «Вотані» кілька моряків разом з капітаном вгамували розперезаного велетня.
— Я чекаю тебе в Пунта-Аренас! — репетував той, метаючись у їхніх руках. — Чуєш, Нормане? Готуй шкуру, я її продірявлю, якщо тебе не з"їдять тут риби.
— Чекай, Шлімбах! Я давно хочу зустрітися з тобою! — крикнув у відповідь Мартін Стрікленд.
Пароплав дав довгий гудок, щоб перекрити голоси. Гуркіт машин подужчав, лопаті жвавіше замолотили воду. Шлімбах уже нічого не міг почути, але Мартін Стрікленд з спотвореним обличчям, з скляними очима кричав і далі, поки його тягли до каюти:
— Я відплачу тобі за все! Чекай, я в боргу не залишусь!..
«Вотан» важко віддалявся на зюйд-вест, залишаючи над водою важку смугу диму.
У сутінках пароплав зник за горизонтом, згодом розвіявся й дим. «Сперанца» залишилась самотня серед пустельного океану.
На четвертий день спрага почала доймати людей нестерпно. Вони терпіли її без нарікань, майже в усіх почало розпухати горло, аж важко було їсти. Кожен ковток завдавав стільки мук, що легше було «не їсти, а терпіти, крім спраги, ще й голод.
ebooksa