— І що ж ти вирішив?
— Залишаюсь! — твердо сказав каштан «Сперанци».
Мартін Стрікленд стояв мовчки, силкуючись погамувати лють.
— Востаннє пропоную, — нарешті обізвався він. — Хочеш, щоб ми жили в дружбі? Я зобов"язуюсь не втручатися в твої справи при умові, що й ти не втручатимешся в мої. Дай спокій дикунам. Не забувай, що я привіз їх сюди.
— Але ж не на власній спині. Ви не сиділи на веслах, не давали їм харчів.
— Харчі вони собі знаходили самі.
— Не завжди. Іноді вони навіть не знають, як їх знайти. Ваш обов"язок турбуватися про них.
— Я золотошукач, а не місіонер… Навіщо ти їм зробив хати?
— Вони самі їх зробили.
— Але з твого наказу!
— Це правда. А вас бере злість, що вони не мерзнуть під дощем?
— Так. Бо тепер вони б"ють байдики у теплі. Блек Педро переконає їх спалити хати, бо вони приносять їм нещастя.
Антон Лупан стиснув кулаки.
— Ви здатні навіть на таку підлість? Якщо я побачу Блека Педро в селищі, то вирву йому ноги. А коли все-таки йому вдасться заподіяти якусь шкоду, ви заплатите за це подвійно.
— Ти оголошуєш мені війну, капітане?
— Ні, але приймаю виклик!
Обидва супротивники ще раз глянули один на одного через річку, що клекотіла між ними, й повернулися один до одного спинами.
Блек Педро чекав свого пана поблизу будинку.
— Педро! — загадково обізвався Мартін Стрікленд, діставши з кишені фотокартку і звіддаля показуючи йому. — Я обіцяв віддати її тобі. І дотримаю слова того дня, коли ворога твого батька не буде на світі! — махнув він рукою на Антона Лупана, який саме сідав у пірогу.
Цього разу метис загарчав, мов звір, готовий до стрибка.