І ось що встиг прочитати Антон Лупан за ті секунди.
За кількасот метрів унизу закінчувався іскристий сніг, і там починався буковий ліс, що збігав у діл зеленими й рудуватими хвилями, які мов набігали одна на одну. Біля підніжжя гори видно було сіру сідловину, місце давнього льодовика, який посунувся в долину, вирвавши дерева й проклавши в лісі величну дорогу десятки, а може, й сотні років тому.
Срібно виблискувало кругле озеро і здавалося таким глибоким, таким бездонним у своїй чистоті, ніби воно сягало протилежного кінця землі.
Далі виднілися менші вершини, вкриті снігом, шикувалися на північ, на схід порослі лісом пагорби, за якими виднівся Атлантичний океан.
Далеко на північ виблискували води якоїсь річки. Це, мабуть, Ріо-Гранде, нанесена на карту іншими дослідниками, але на південь виднілася ще одна річка, якої не було на карті. Вона впадала в океан між мисом Пенас та мисом Пабло і за всіма ознаками брала початок там, де зараз були дослідники із «Сперанци».
Ось така вона, невідома земля! Були тут і ліси, і озера, і річки, і гірські вершини, а взагалі, нічого особливого, як казав П"єр Баян. Можна подумати, що для такого відкриття не варто було б гайнувати стільки років і долати таку довгу дорогу!
Але Антон Лупан був задоволений, кажучи таким нейтральним словом, він був задоволений і навіть боявся згадати інше слово, боявся зараз попустити віжки душевним почуттям.
Нічого особливого!
Капітан «Сперанци» загнуздав свої почуття, бо розумів, що він тільки дослідник; тож наступні його дії розгорталися обдумано й розважливо, як і годиться дослідникові.
До вечора йому вдалося зробити панорамну замальовку цього обширу. Він встиг закінчити це саме вчасно, бо одразу із заходом сонця все покрила глибока темрява.
Другого дня на небі з"явилися хмари, але туман не повернувся, і знову до деталей відкрився краєвид, хоча й позбавлений учорашніх приголомшливих кольорів. Тільки-но розвиднилося, маленька експедиція пішла далі.
Озеро внизу — воно єдине зберігало свій колір посеред цієї сірості — було нанесене на карту й охрещене Братеш-Алб, а пік за ним, куди вони прийшли наступного дня перед вечором, одержав назву Клебучет.
Сніг закінчився, вони йшли цілими днями крізь кедрові й букові ліси. Зустрічалися дикі собаки й кішки, іноді борсуки.
Безперечно, навіть кочівники не потикалися сюди, бо ніде не видно було жодного сліду, залишеного людиною. Мимохіть душа аж тремтіла від глибокого хвилювання при думці, що ти перша людина від появи життя на землі у цьому закутку планети, який після сотень, після тисяч років цивілізації залишався нікому невідомий. Цим відшкодовувались і втома, і холод, і довгий шлях аж сюди.
Через тиждень вони вийшли до океану майже при впадінні річки, яку бачили згори. Очевидно, тут висадилась експедиція Арнольда Ваяна, але, певна річ, через стільки років ніде не було видно й сліду…
Через кілька днів вони рушили по течії вгору, навіть не здогадуючись, що почався найважчий відрізок їхнього нелегкого шляху.
Ні Дарвін, ні батько П"єра не мали наміру проходити тут двічі. Дійшовши до океану, Дарвін думав сісти на бриг «Бігл», а Арнольд Ваян послав звідси корабель уперед, щоб чекав у протоці, там, де зараз стояла на якорі «Сперанца».
Антон Лупан з маленьким екіпажем не міг скористатися їхнім планом, корабель не могли привести сюди четверо людей без капітана, — отже, він вимушений був повертатися назад по суші.
За кілька кілометрів у річку, названу по-румунськи Сірет, впадала притока. По дорозі назад Антон вирішив дослідити її русло, щоб відійти якомога далі від першого маршруту й охопити на цій землі якомога більшу територію.
Єдине дуже турбувало його: він помітив, що тут температура набагато вища, ніж на березі протоки, і побоювався, що на північному схилі гір, куди вони мали прийти в середині грудня, передчасно скреснуть крижані річки. Але другої дороги назад не існувало.
ebooksa