В її голосі бринів докір, її погляд звинувачував мене в злочині або принаймні в причетності до нього.
— Це правда, — мовив я. — Двох матросів утоплено.
— І ви таке дозволили? — скрикнула вона.
— Краще сказати — я неспроможний був не дозволити цього, — відповів я лагідно.
— А чи ви пробували запобігти цьому? — Слово «пробували» вона вимовила з притиском. — О, ви нічого не зробили, — квапливо додала вона, передбачаючи мою відповідь. — Але чому?
Я знизав плечима.
— Не забувайте, міс Брустер, що ви ще зовсім недавно потрапили до цього невеличкого світу і не знаєте законів, що тут панують. Ви принесли з собою високі уявлення про гуманність, честь, норми поведінки й таке інше, але ви скоро побачите, що тут нема для них місця. Я вже побачив це, — додав я, мимоволі зітхнувши.
Вона недовірливо похитала головою.
— Що ж ви тоді порадите мені? — спитав я. — Щоб я взяв ножа, рушницю чи сокиру і вбив цього чоловіка?
Вона аж відсахнулася:
— Ні, що ви!
— Тоді що ж я повинен зробити? Вбити себе?
— Але чому ви говорите тільки про фізичну силу? — зауважила вона, — Адже існує ще сила духу, і вона завжди дійова.
— А, — всміхнувся я, — ви радите мені не вбивати ні його, ні себе, а дозволити, щоб він мене вбив!
Вона хотіла була щось відказати, та я підняв руку.
— Сила духу нічого не варта в цьому невеличкому плавучому світі. Ліч, один із утоплених, був людиною надзвичайної сили духу. Те ж саме можна сказати і про другого загиблого, Джонсона. Але це не тільки не стало їм у пригоді, а навпаки, занапастило їх. Така сама доля чекає й мене, коли я надумаю виявити ту невеличку силу духу, що я маю.
Ви повинні зрозуміти, міс Брустор, і зрозуміти ясно, що це не людина, а страховище. Він не знає, що таке сумління. Для нього немає нічого святого, й ніщо не може його віджахнути. Перш за все, з його примхи я лишився на цьому судні, і тільки з його примхи я досі ще живий. Я нічого не зроблю, нічого не можу зробити, бо я невільник цієї потвори, так само як і ви тепер невільниця; бо я хочу жити, так само як і ви хочете; бо я не можу боротися з ним і подолати його, так само як і ви цього не зможете зробити.
Вона мовчала, чекаючи, що я скажу далі.
— Що ж лишається? Я безсилий. Мені лишається мовчати й терпіти зневагу; і так само й вам. І так буде найкраще. Нічого більше нам не слід робити, коли ми хочемо жити. Перемога не завжди дістається дужому. Ми не маємо сили, щоб відверто боротися з цією людиною. Тому ми повинні прикидатись і брати хитрістю. Ось вам моя порада, якщо вона вас цікавить. Я знаю, що моє становище небезпечне, але, сказати щиро, ваше становище ще небезпечніше. Ми повинні стояти одне за одного, проте не даючи того взнаки. Укласти таємну спілку. Я не маю змоги відверто оступатись за вас: також і ви повинні мовчати, хоч би яка зневага спала на мене. Нам не слід ні дратувати цього чоловіка, ані перечити його волі. Ми повинні приязно всміхатися до нього, дарма що він огидний нам.
Вона збентежено провела рукою по чолі й сказала:
ebooksa