Того дня я помітив, що, прогулюючись по палубі з Вовком Ларсеном, саме Мод, а не він, урвала прогулянку.
Вони пройшли повз мене до трапа кают-компанії. Хоч зовні Мод була спокійна, я відчув, що вона дуже схвильована. Глянувши на мене, вона кинула мені кілька незначних слів і досить невимушено засміялась, проте я побачив, що її очі мимоволі повернулися до нього, ніби приворожені; потім вона їх опустила, але я встиг побачити, як у них блиснув острах.
Причину її тривоги я прочитав у його очах. Звичайно сірі, холодні й суворі, вони тепер були теплі, ніжні й золотаві, і в них раз у раз спалахували й згасали іскринки, деколи заливаючи всю зіницю променистим світлом. Може, від того вони й ставали золотаві; але ті золотаві очі водночас вабили й наказували, манили й змушували, благали і свідчили, що в ньому захвилювала кров. Жодна жінка, а тим паче Мод Брустер не могла б цього не зрозуміти.
Її ляк перейшов на мене, і в цю мить найлютішого жаху, який лишень може людина відчути, я збагнув, яка вона стала мені дорога. Я зрозумів, що люблю її, і ця любов разом із жахом роздирали мені серце, примушуючи кров мою то холонути в жилах, то клекотіти; і тут я відчув, що якась недовідома сила проти моєї волі примушує мене глянути в очі Вовкові Ларсенові. Але він уже опанував себе. Золоті тремтливі вогники погасли. Його очі знову стали холодні, сірі й блискучі, він сухо вклонився і пішов геть.
— Я боюся! — прошепотіла вона, тремтячи. — Я так боюся!
Я також боявся і зовсім розгубивсь, відчувши, яка дорога для мене ця жінка. Та, взявши себе в руки, я здужав відповісти цілком спокійно:
— Все буде гаразд, міс Брустер, повірте мені, все буде гаразд.
Вона подякувала мені легенькою усмішкою, від якої шпаркіш забилося моє серце, і пішла трапом униз.
Довго я стояв там, де вона залишила мене. Я мусив з"ясувати собі, зважити те, що сталося зі мною.
Нарешті воно прийшло, кохання, і прийшло саме тоді, коли я найменше його сподівався, прийшло щонайневчасніше. Звичайно, розважаючи над життям, я завжди визнавав неминучість кохання, що має рано чи пізно об"явитись людині. Проте довгі роки самотності серед книжок не підготували мене до зустрічі з ним.
І ось воно прийшло! Мод Брустер! Пам"ять умить перенесла мене в минуле, до першої тоненької книжки на моєму столі, і я мовби навіч побачив цілий ряд таких самих книжок на своїй бібліотечній полиці. Як радісно я вітав появу кожної з них! Щороку виходило в світ по одній книжці, і щоразу то було свято для мене. Вони подавали мені вістку про споріднений дух. Досі їх приймав як друзів мій розум, але відтепер їхнє місце було й у серці в мене.
У серці? Дивне почуття опало мене. Я неначе збоку дивився на себе і не вірив у те, що сталося. Мод Брустер! Я, Гамфрі Ван-Вейден — «риб"яча кров», «нечула потвора», «демон аналізу», як охрестив мене Чарлі Ферасет, — і закоханий! Не знати чому мені враз пригадалася маленька нотатка в червоному томі біографічного довідника, і я сказав сам собі: «Вона народилася в Кембріджі, і їй двадцять сім років». І додав: «Двадцять сім років, і вона ще вільна й не закохана?» Але як я можу знати, що вона ще не закохана? І ревнощі, спалахнувши зненацька, поклали край усім сумнівам. Так, які тут іще сумніви! Я ревную — отже, кохаю. І жінка, що я її кохаю, — Мод Брустер.
Я, Гамфрі Ван-Вейден, закоханий! І знову сумнів опосів мене. І не тому, що я боявся кохання чи не хотів його. Навпаки, бувши переконаним ідеалістом, я завжди визнавав і звеличував кохання як щось найбільше в світі, мету й вершину буття, найвищу розкіш і щастя, якими лишень може сповнитися життя, щось найсподіваніше й найжаданіше. Та ось тепер, коли воно прийшло, мені не вірилося. Таке щастя не для мене. Це занадто прекрасно, занадто прекрасно, щоб бути правдою. Мені спали на думку рядки з Саймонсового вірша:
Я давно покинув шукати. Воно було не для мене, це найбільше в світі щастя, так я гадав. Ферасет мав рацію: я був ненормальний, «нечула потвора», химерний книжник, здатний тільки до розумових утіх. І хоч був я ціле своє життя в оточенні жінок, я їх оцінював як естет, та й годі. Часом я справді вважав себе за якийсь виняток, за самітника, що зрікся і вічної, і скороминущої пристрасті, яку я так добре розумів у інших людях. А тепер воно прийшло. Не вимріяне, не провіщене, а таки прийшло. Я був наче в якомусь екстазі; від трапа я пішов уздовж палуби, шепочучи чудові рядки місіс Браунінг [22]:
Але ще ніжніша музика вчувалася мені ту хвилину, і я став сліпий і глухий до всього навколо. Різкий голос Вовка Ларсена розбуркав мене з того захвату.
— Чого ви сюди претеся? — спитав він.
Я зайшов туди, де матроси фарбували борт шхуни, і трохи не перекинув цеберко з фарбою.
— Ви очманіли чи вас сонце напекло? — гримнув він.
— Ні, шлунок зіпсувався, — відповів я і пішов далі, мовби нічого й не трапилося.
ebooksa