— Все ж я не розумію.
— Робіть так. як я кажу! — перебив я владно, бо побачив, як спинився на нас пильний позирк Вовка Ларсена, що гуляв з Летімером на палубі. — Робіть, як я кажу, і ви швидко переконаєтеся, що я маю рацію.
— Що ж мені тоді діяти? — спитала вона, помітивши той занепокоєний погляд, що кинув я на Ларсена. Мій поважний тон, видимо, вплинув на неї.
— Заховайте свою силу духу якнайдалі, — сказав я хутко. — Не наживіть собі ворога в цьому чоловікові. Будьте привітна з ним, розмовляйте з ним, ведіть розмови про літературу й мистецтво, — він любить такі речі. Ви знайдете в ньому уважного слухача і вельми недурну людину. Задля власного спокою по змозі уникайте брутальних сцен, що трапляються часами на цьому судні. Вам тоді легше буде грати свою роль.
— Отже, я мушу брехати! — обурено сказала вона. — Брехати й словом, і ділом!
Вовк Ларсен покинув Летімера й попрямував до нас. Я не знав, що діяти.
— Та зрозумійте ж мене, прошу вас! — заговорив я поспіхом, стишивши голос. — Весь ваш життєвий досвід тут нічого не вартий. Вам доведеться починати все спочатку. Я знаю, я бачу, ви звикли скоряти людей поглядом і в ньому виявляєте силу свого духу. Ви вже й мене скоряли самими очима й примушували слухатись вас. Але не пробуйте їхньої дії на Вовкові Ларсені. Вам легше було б приборкати лева, а він тільки поглузує з вас. Він… я завжди пишався тим, що перший відкрив його, — звернув я розмову на інше, бо Вовк Ларсен уже зійшов на ют і спинивсь біля нас. — Редактори боялися його, видавці не хотіли його й знати. Але я вгадав у ньому талант, і моє судження потвердилося, коли він виступив зі своїм незрівнянним «Горном».
— І подумати лишень, що то були газетні вірші! — підхопила вона здогадливо.
— Трапилося так, що вони побачили світ у газеті, — відповів я. — Але не тому, що журнальні редактори їх не бачили.
— Ми розмовляли про Гарріса, — пояснив я Вовкові Ларсенові.
— Аякже! — сказав він. — Я пригадую його «Горно». Високі почуття та всемогутня віра в людські ілюзії. До речі, містере Ван-Вейдене, ви краще б навідались до кока. Він стогне й увесь неспокійний.
Так мене безцеремонно спроваджено з палуби. Магрідж тим часом міцно спав після дози морфію, що я йому дав. Вертатись я не поспішав, а коли таки повернувся, то зрадів, побачивши, що міс Брустер жваво розмовляє з Вовком Ларсеном. Кажу, я зрадів, що вона послухалась моєї поради. А проте мене ніби щось шпигнуло, мені стало трохи прикро, що вона виявилася здатна послухатись мене й чинити проти свого сумління.
Дужий ходовий вітер швидко гнав «Привида» на північ, до котикових табунів. Ми натрапили їх десь близько сорок четвертої паралелі серед холодного й бурхливого моря, над яким вітер невтомно шарпав туманні запони. Часом по кілька днів ми не бачили сонця й не могли встановити свої координати, але потім вітер вимітав океан начисто, і знов хвилі яскріли й грали на сонці, і можна було знову визначити, де ми. День чи й кілька днів погоди — а потім знову туман укривав нас, начебто ще густіший, ніж перше.
Полювання було небезпечне. А проте день у день ми спускали шлюпки, їх поглинала сіризна, і ми їх не бачили аж до смерку, а бува й довше, поки вони, наче морські привиди, знов виринали із сірої мли. Вейнрайт — той мисливець, що його Вовк Ларсен захопив разом із шлюпкою й людьми, — скористався з туманної погоди й утік. Разом з обома своїми матросами він зник одного ранку в довколишній імлі, й ми вже більше їх не бачили, хоч за кілька днів довідалися, що вони переходили від шхуни до шхуни, і нарешті дістались до свого судна.
Цей приклад засів мені в голові, і я теж надумав утекти, але ніяк не траплялось нагоди. Не заведено, щоб помічник капітана виходив на шлюпці, і як я не хитрував, Вовк Ларсен ні разу на те не погодивсь. Якби він погодився, то я вже якось примудрився б забрати з собою міс Брустер. А тим часом справи на судні помалу оберталися так, що я боявся подумати, що далі буде. Та хоч як я відганяв ті думки, вони настирливо лізли мені в голову.
Свого часу я перечитав чимало морських романів, де неодмінно фігурувала жінка, одна жінка серед цілого екіпажу чоловіків; але тепер я побачив, що ніколи не розумів усієї складності цієї ситуації, використовуваної й тлумаченої авторами на всі лади. І ось я стикнувся з нею лице в лице. І щоб вона зачепила мене за живе, вистачило, аби героїнею була Мод Брустер, що тепер зачарувала мене собою, як раніше чарувала своїми творами.
Годі було й уявити жінку, що менше за неї пасувала б до цього оточення. Це було ніжне, звійне створіння, струнке й гнучке, як лозинка, легке й граційне в рухах. Мені здавалося, що вона й по землі не ходить — принаймні так, як звичайні смертні. Бо вона не йшла, а якось легко линула в повітрі, ніби пушинка або птах, що безгучно летить на крилах.
Вона нагадувала мені статуетку з дрезденської порцеляни. Як і тоді, на початку, коли я взяв її за руку, щоб звести вниз, так і весь час мені здавалося, що необережний дотик може розбити її. Ніколи я ще не бачив такої гармонії між тілом і духом. Її вірші критики називали витонченими й одухотвореними — така була й вона сама. Тіло її було немов часткою її душі, мало ті самі властивості і зв"язувало цю душу з життям найтоншими струнами. І справді, ступаючи, вона ледве землі торкалась, і мало було в ній від земного пороху.
Вона становила разючий контраст до Вовка Ларсена. В них не було жодної спільної риси, і кожне з них утілювало все те, чого другому бракувало. Якось уранці я побачив їх, коли вони разом ходили по палубі, і подумав, що вони стоять на двох крайніх щаблях еволюції людського суспільства. Ларсен утілював у собі первісну дикість, Мод Брустер — усю витонченість сучасної цивілізації. Ларсен, правда, мав надзвичайно розвинений інтелект, але той інтелект був скерований тільки на вияв його дикунських інстинктів і робив його ще страшнішим дикуном. У нього були могутні м"язи й дебеле тіло, і хоч ступав він певно й твердо, як усі фізично дужі люди, та хода його не мала нічого важкого. Ідучи своєю вільною ходою, він скидався на звіра з диких нетрів. Він мав котячу ступу, був пружний і сильний, сильний передусім. Я порівнював його з великим тигром, з безстрашним хижаком. І в очах йому часом загорялись ті самі люті вогники, що мені траплялося бачити в очах у леопардів та інших хижаків, посаджених у клітку.
ebooksa