Димок за кормою був ще далеко, за кілька миль, та поки ми спустили шлюпки, він дуже наблизився до нас. Шлюпки розсіялися по морю й узяли курс на північ. Час від часу ми бачили, як спускається вітрило, тоді до нас долітав ляскіт пострілу, й вітрило піднімалося знову. Котиків була сила-силенна, вітер затих, заходилось на добре полювання. Коли ми зайняли своє місце з завітряного боку від крайньої шлюпки, то побачили, що океан геть устелений котиками, ніби килимом. Навколо нас їх аж роїлося, я ще ніколи не бачив такого: по двоє, по троє, а то й цілими гуртами лежали вони, розпластавшись на поверхні води, і спали, немов ледачі цуценята.
Дим усе наближався; корпус і палубні надбудови пароплава вимальовувалися над обрієм дедалі виразніше. То справді була «Македонія». Я прочитав назву судна в бінокль, коли воно пройшло за якусь милю праворуч від нас. Вовк Ларсен із люттю в очах дивився в його бік; Мод Брустер також зацікавилась.
— Де ж та сутичка, що ви так упевнено віщували, капітане Ларсене? — весело спитала вона.
Він глянув на неї, осміхнувсь, і на мить його обличчя полагіднішало.
— А чого ви сподівалися? Що вони візьмуть нас на абордаж і поперерізують нам горлянки?
— Та чогось такого, — призналася Мод. — Самі розумієте, мисливці на котиків — це щось таке нове й дивне для мене, що я ладна сподіватися від них будь-чого.
Він кивнув головою.
— Маєте рацію, атож. Помилились ви лише в тому, що не сподіваєтеся ще гіршого.
— Ну, Що ж може бути гірше, аніж поперерізати нам горлянки? — спитала вона з вельми наївним подивом.
— Пограбувати наші гаманці, — відповів він. — Нині людина тим життєздатніша, що більше грошей у неї в кишені.
— «Хто вкрав мій гаманець, украв лиш сміття жменю» [23], — зацитувала вона.
— Хто вкрав мій гаманець, той вкрав у мене право на життя, — відказав Ларсен. — Ось як воно тепер. Бо він краде мій хліб, моє м"ясо, мою постіль і таким чином ставить моє життя під загрозу. Ви знаєте, того хліба й юшки, що роздають біднякам задарма, на всіх не стає, і коли людина не має нічого в гаманці, вона вмирає, чи радше здихає, якщо не зуміє швиденько напхати собі гаманця знову.
— Але я щось не бачу, щоб цей пароплав зазіхав на ваш гаманець.
— Зачекайте, побачите, — похмуро відповів Ларсен.
Довго чекати нам не довелося. Пройшовши кілька миль далі за наші шлюпки, «Македонія» почала спускати свої власні. Ми знали, що на ній чотирнадцять шлюпок, тоді як у пас було тільки п"ять (одну ми втратили, коли втік Вейнрайт), і вона спустила перші кілька човнів з навітряного боку від нашої найдальшої шлюпки, тоді ще кілька — впоперек до нашого курсу, і останні з завітряного боку аж ген далеко за нашою найближчою шлюпкою. Полювання нам було зіпсовано. Позад нас котиків не було, а поперед нас чотирнадцять шлюпок, наче величезна мітла, змітали табун.
Наші шлюпки вибили котиків на смужці в дві-три милі — до того місця, де спустила свої човни «Македонія», — і повернулися на шхуну. Вітер стих до легенького повіву, океан усе спокійнішав, і така погода, коли спіткати величезний табун котиків, могла б забезпечити незвичайно багату здобич — лишень два-три дні випадає таких навіть на добрий сезон. Веслярі, стерники, мисливці, злі, як чорти, гуртом подерлися на борт. Кожен відчував, що його пограбовано. Підіймаючи шлюпки, всі сипали прокльони на голову Смерті Ларсена, і якби ті прокльони мали силу, то не минув би він вічної погибелі.
— А горів би ти в пеклі повік-віку, проклятущий, — вилаявся Луїс, моргнувши до мене: він уже сів перепочити, принайтовивши шлюпку.
— Ось прислухайтеся, про що вони говорять, і ви дізнаєтесь, чим вони живуть, — озвавсь Вовк Ларсен. — Вірою? Любов"ю? Високими ідеалами? Добром? Красою? Правдою?
— Скривджено їхнє природжене почуття справедливості, — зауважила Мод Брустер.
Вона стояла футів за десяток від нас, тримаючись однією рукою за грот-ванти, і тіло її ледь погойдувалося в такт із легким гойданням шхуни. Вона не підвищила голосу, а проте мене вразила його чистота і дзвінкість. Для мене він лунав, як музика. Я ледве зважився глянути на неї, боячись себе зрадити. Із-під кашкета їй спадали пишні ясно-каштанові кучері, що золотіли на сонці, і ніжний обвід обличчя був наче в осяйному німбі. Невимовно знадлива, водночас була вона чиста й натхненна, трохи не свята. Моє давнє захоплення життям відродилось у мені, коли я загледів це прекрасне втілення його, а холодні міркування Вовка Ларсена стали враз смішні й безглузді.
ebooksa