— Ну й що тепер? — спитав я Вовка Ларсена, не мігши довше стримувати свою цікавість.
— Не ваше діло, — відрубав він. — Скоро самі побачите. Краще он моліться, щоб був добрий вітер… А втім, я можу й сказати, — додав він за хвилину. — Я хочу дати братові скуштувати, що він сам наварив. Коротше, я сам хочу підвезти йому візка і, як пощастить, то зіпсувати йому не один день, а всю решту сезону.
— А як не пощастить? — спитав я.
— Шкода й гадки, — засміявся він. — Мусить пощастити, бо інакше ми пропали.
Тим часом він узяв стерно, а я пішов до матроського кубрика, де лежало двоє покалічених: Нільсон і Томас Магрідж. Нільсон тримався більш-менш бадьоро, бо його зламана нога добре зросталася, але кока напала безнадійна меланхолія, і мені було шкода бідолахи. Якимось дивом він був ще живий і чіплявся за життя. Жорстока дійсність обламала й обгризла його хирляве тіло з усіх боків, та іскра життя в ньому жевріла й досі яскраво.
— Тепер дуже гарно роблять протези. На протезі ви шкутильгатимете по корабельних камбузах поки віку вашого, — втішав я його.
Але він відповів мені поважно, ба навіть урочисто:
— Я не знаю, про які там протези ви кажете, містере Ван-Вейдене, але знаю, що поки цей кровопивець живий, я не зможу спокійно померти. Він не переживе мене. Він не має права жити. Як сказано у святому
1 письмі: «І сконає він у муках». А я додам: амінь, і бодай швидше!
Повернувшись на палубу, я побачив, що Вовк Ларсен однією рукою крутить штурвал, а в другій тримає морський бінокль, вивчаючи розташування шлюпок і пильно стежачи за рухом «Македонії». Я помітив, що наші шлюпки привелися до вітру і звернули на кілька румбів до північного заходу, але ще не міг угадати, до чого ці маневри, бо поперед них ішло п"ять шлюпок з «Македонії», які теж узяли крутіше до вітру. Так вони поволі відходили на захід, віддаляючись від решти своїх шлюпок. Наші човни йшли не тільки під вітрилами, а ще й на веслах. Навіть мисливці гребли: у три пари весел вони швидко доганяли свого «ворога».
Дим з «Македонії» вже мрів невиразною цяткою на. північному сході. Самого ж пароплава більше не було видно. Досі ми ледве посувалися вперед, і наші вітрила майже весь час лопотіли на вітрі; двічі ми навіть ненадовго лягали в дрейф. Та ось пролунала команда вибрати шкоти, і Вовк Ларсен пустив «Привида» на повний хід. Ми поминули лінію наших шлюпок і підійшли до першої, шлюпки «Македонії».
— Спустіть бом-клівер, містере Ван-Вейдвне, — звелів Вовк Ларсен, — і приготуйтеся підтягти клівер і стаксель.
Я побіг виконувати команду, і коли ми повільно проходили повз шлюпку футів за сто від неї з завітряного боку, нірал бом-клівера було вже підтягнуто й закріплено. Троє людей у човні підозріливо подивились на нас. Їм, либонь, відома була вдача Вовка Ларсена, а вони ж оце тільки «підмітали» море перед нашими шлюпками. Я помітив, що мисливець — здоровило-скандінав — сидячи на прові шлюпки, тримає рушницю на колінах, хоч вона мала б бути в стояку. Коли човен опинився навпроти нашої корми, Вовк Ларсен привітав їх, помахавши рукою, і гукнув:
— Ходіть до нас, побалакаємо!
Мисливці на котиків часто «ходять у гості» один до одного — погомоніти, розважити одноманітність морського життя.
«Привид» вивернувся під вітер, і я, закінчивши роботу на баку, побіг на корму допомогти впоратися з гротом.
— Прошу вас, міс Брустер, залишитись на палубі, — сказав Вовк Ларсен, ідучи зустрічати своїх гостей. — І вас теж, містере Ван-Вейдене.
Матроси на шлюпці, спустивши вітрила, підвели її до борту шхуни. Рудобородий мисливець, схожий на вікінга, перескочив через планшир і опинився на палубі. Та все ж якось сторожко поводився цей справжній велетень. Сумнів і недовіра виразно проступали на його лиці. Попри густий заріст на ньому легко читалося, і видно було, що він ураз заспокоївся, коли побачив, що нас із Ларсеном тільки двоє, а потім подививсь на своїх двох матросів, що піднялися на шхуну слідом за ним. Боятися не було ніякої причини. Він стояв перед Вовком Ларсеном, ніби Голіаф. Заввишки він мав не менше як шість футів і вісім-дев"ять дюймів, а важив, як я потім довідався, двісті сорок фунтів. І сала на ньому не було й унції, самі кістки та м"язи.
Він знову трохи затривожився, коли Вовк Ларсен запросив його зійти до кают-компанії. Однак і заспокоївся, глянувши на господаря — дужого чоловіка, але ж недоростка проти нього самого. Вагання його розвіялось, і він рушив униз трапом. Ларсен пішов слідом за ним. Тим часом обидва човнярі, за звичаєм, пішли на бак — у гості до матросів.
Раптом у кают-компанії щось страшно й здушено заревіло і почувся грюкіт відчайдушної боротьби. Леопард стявся з левом, і ревів лев. За леопарда був Вовк Ларсен.
ebooksa