І
— Лелечко, як причепурився!
Куций позирав на товариша з удаваним осудом, а Смок справді злостився, що ніяк не міг розгладити складки на штанях.
— Зразу видно, що не на тебе шиті, — правив своєї Куций. — За скільки ти доп"яв їх?
— Півтораста за цілий костюм, — відказав Смок. — Власник його майже такий зростом, як і я. Гадаю, це не дорого. Але чого ти до мене причепився?
— Хто? Я? Навпаки. Я тільки гадаю, для такого м"ясоїда, що дістався Доусона верхи на крижині, без крихти харчу, в одній парі білизни, зашкарублих мокасинах та заяложених благеньких штанях це просто-таки розкішні шати. І до лиця тобі. Скажи лишень…
— Чого тобі ще? — нервував Смок.
— Як же її звуть?
— Аніяк, любий друже. Щоб ти знав, то мене просто запрошено на обід до полковника Бові. Тебе, я бачу, завидки беруть, що я, а не ти, побуваю в такому шановному товаристві.
— А ти часом не спізнишся? — цікавився далі той.
— Куди це?
— Та на той самий обід. Поки ти зберешся, пора буде й на вечерю.
Смок уже підшукував був ущипливе слівце для відсічі, коли помітив глузливі бісики в приятелевих очах і промовчав. Він прибирався далі і шкарубкими тепер пальцями насилу зав"язав краватку під комірцем своєї бавовняної сорочки.
— Шкода, що всі мої крохмальні сорочки у пральні, — збиткувався Куций. — Я б тобі охоче позичив.
Та Смок уже вовтузився з черевиками. Грубі вовняні шкарпетки не влазили в них, і він благально зиркнув на Куцого. Той тільки похитав головою.
— Нічим не можу зарадити. Навіть якби я й мав тонкі шкарпетки, не дав би тобі. Ти не дурій, Смоку, та взувай мокасини, бо пальці в оцих шкарбунах відморозиш.
— Таж я заплатив за них п"ятнадцять доларів, за приношені! — мало не плакав Смок з досади.
— Я певен, там усі будуть у мокасинах.
— Але ж там жінки, Куций! Уявляєш, я сидітиму за одним столом із справдешніми живими жінками — місіс Бові та іншими. Це мені сказав полковник.
— То й що, мокасини не зіпсують їм апетиту, — не здавався Куций. — Дивно тільки, чого той полковник хоче від тебе.