— Ану лишень показуйте, який у вас пісок! — наказав Вілсон.
— Кажу-бо, цей пісок зовсім не звідти.
— Нічого, ми подивимось.
Брек удавав, що йому страх не хочеться розкривати таємницю, але погрозливі обличчя довкола наче приневолили його сягнути рукою в кишеню куртки. Витягуючи бляшанку, він дзвякнув нею об щось тверде.
— Витягайте все! — гримнув Шенк Вілсон.
І на видноті показався чималий жовтий самородок, що такого жоден тутешній зроду-віку не бачив. Шенк Вілсон аж рота роззявив з подиву. Шестеро таборян, як оком моргнули, кинулися до дверей. Вони стовпилися в одвірках, штовханиною та лайкою лиш забаряючи собі дорогу надвір. Суддя тим часом висипав з бляшанки на стіл решту золота. Видовище цілих куснів щирого золота спонукало ще з півдесятка чоловік порватися до дверей.
— Гей, куди ж ви? — вигукнув Елі Гардіпг, коли Шенк схопився й собі.
— По собак, певна річ.
— А хто його вішатиме?
— Устигнемо ще з ним. Зачекає, доки ми вернемося. Засідання відкладено. Баритися не можна.
Гардінг і сам завагався. Він грізно зиркнув на Смока, на П"єра, що кидав погляди до Луї від дверей, потім на кусень золота на столі й, нарешті, вирішив.
— Втікати краще не пробуй, — кинув він через плече Смокові. — До речі, я скористаюся з твоїх собак.
— Що це? Знову ті дикі гони? — буркнув сліпий трапер ображеним фальцетом, коли людський та собачий лемент і скрип сапок порушили тишу в хаті.
— Атож, — відказала А юсі. — Я зроду не бачила такого золота. Ось помацайте, діду.
Вона поклала грудомаху сліпому на долоню. Та золото по дуже його цікавило.
— Колись це був добрий мисливський край, доки не розполохали дичину ці кляті рудокопи.
Двері відчинилися, й увійшов Брек.
— Ну що ж, — промовив він, — нас лишилося тільки четверо. До мого табору на Стюарті сорок миль. Отже, раніше, ніж за п"ять-шість днів, сюди не повернеться навіть найпрудкіший з них. Але вам, Смоку, треба втікати негайно.
Брек дістав свого мисливського ножа, перерізав пута на Смокові й зиркнув на жінку.
— Сподіваюся, ви не заперечуєте? — мовив він підкреслено ввічливо.