— Цього я й сам не знаю. Хіба, може, він прочув, що я натрапив на озеро Несподіванок. Щоб осушити озеро, треба до біса грошей, а Гугенгайми шукають, куди вкласти свій капітал.
— Мо", й справді, але тоді взувай мокасини, тільки мокасини. Хай йому всячина! Піджак у тебе й пожмаканий, і завузький. Поменше їж, аби не тріснув. А коли в дам почнуть падати хусточки, боронь боже, не нахиляйся по них… Навіть вусом не моргни, ніби й не бачиш.
II
Як і личило високоплатному фахівцеві, представникові відомої фірми Гугенгаймів, полковник Бові мешкав в одному з найкращих будинків міста. Це була розкішна рублена оселя у два поверхи й навіть з окремою просторою вітальнею, призначеною для гостини і ні для чого іншого.
Проста дощана підлога була вистелепа ведмежими шкурами, а стіни прикрашені лосячими та оленячими рогами. У каміні й у великій грубі палахкотів вогонь. Тут зійшлося справді добірне доусонське товариство — не такі собі скороспечені мільйонери, а вицвіток золотопромислового міста, де скупчилися вихідці з усього світу: це Ворбертон Джоне, дослідник Арктики й письменник, капітан Консадайн з канадської кінної поліції, Гаскел, інспектор золотих копалень на Північно-Західній території, а також барон фон Шредер, улюбленець кайзера, звісний міжнародний дуелянт.
Але найбільше Смока зачарувала Джой Гастел. Досі він зустрічав її лиш на сніговій стежці у хутрах та мокасинах. А тепер вона була у вишуканому вечірньому вбранні і сиділа поруч з ним за обіднім столом.
— Я почуваюся, як риба на сухому березі, — промовив Смок. — Тут усе таке пишне. Мені й не снилося, що на Клондайку існує східна розкіш. Гляньте хоч би на фон Шредера: на ньому ж справжній смокінг! А Консадайн у накрохмаленій сорочці, дарма що в мокасинах. А як вам мій вигляд?
Він ворухнув плечима, неначе запрошуючи її помилуватися ним.
— Ви, здається, погладшали, відколи ми подорожували разом, — засміялася Джой.
— Ба ні, придивіться пильніше.
— Ага! Це не на вас шитий костюм.
— Вгадали. А я ж купив його за неабиякі гроші в одного службовця торговельної компанії.
— Прикро, що ті службовці такі вузькоплечі, — поспівчувала вона. — А як же вам мій вигляд?
— Я зачудований, — сказав Смок. — Аж дух забиває. Я задовго пробув у дорозі. Від вашого вбрання війнуло іншим світом. Я вже забув, що жінки мають руки й плечі. Завтра ми з Куцим прокинемося, і це все виявиться сном. Коли я востаннє бачив вас? На струмку Індіянки…
— Я й сама була схожа на індіянку, — перехопила Джой.
— Та ні, я не про те. На струмку Індіянки я відкрив, що ви маєте ноги.
— Я ніколи не забуду, що ви їх мені врятували, — сказала вона. — Від того часу я все шукала нагоди побачитися л вами, щоб якось віддячити. (Смок зніяковіло знизав плечима). Ось чому ви зараз на цьому вечорі.
— Так це завдяки вам полковник запросив мене?
— Не він, а його дружина. Вона ж і посадовила нас поруч. До речі, всі загомонілися, тож слухайте мене й не перебивайте. Знаєте ви ручай Моно?
— Знаю.