— Давай далі, — гостро кинув Шенк Вілсон Смокові. — Кінчай уже допитувати! Ми знаємо, ти хочеш довести, що не обшукали того берега. Свідок цього не заперечує. Ми також. Бо в цьому не було потреби. Адже на той берег не було жодного сліду! Сніг з того боку був незайманий.
— Але ж чоловік на тому березі таки був, — твердив своєї Смок.
— Не замилюй нам очі, хлопче. Нас не так багацько на Макквещені, і всіх ми вже допитали.
— А хто був той чоловік, якого ви прогнали з табору два тижні тому? — несподівано запитав Смок.
— Алонсо Мірамар, мексіканець. Але до чого він тут приходиться, отой пропащий злодюжка?
— Та до того, що ви його не допитували, містере суддя.
— Він подався річкою вниз, а не вгору.
— Звідки ви про це знаєте?
— Я бачив, як він виходив з табору.
— Оце й усе, що вам про нього відомо?
— Ні, не все, хлопче. Я та й усі ми знаємо, що він мав харчів на чотири дні, але ніякої рушниці. І якщо він не прибився до якогось селища на Юконі, то його вже й на світі нема!
— Ви так міркуєте, неначе у вас на очах усі рушниці цього краю.
Шенк Вілсон розізлився.
— Ти так мене допитуєш, ніби я підсудний, а не ти! Перейдімо до наступного свідка. Де француз Луї?
Саме коли Луї виходив наперед, Люсі рипнула дверима.
— Куди ви? — скрикнув Шенк Вілсон.
— А чого мені тут бути? — одру бал а вона. — Я ж усе одно не маю голосу, та й задуха тут, нічим дихати.
Кілька хвилин згодом вийшов і її чоловік. Суддя це завважив лише тоді, як той зачинив за собою двері.
— Хто там вийшов? — урвав він П’єрове свідчення.
— Біл Пібоді, — відказав один. — Він сказав, запитав щось у жінки й повернеться.