Вулиця вивела їх на високий берег Юкону, і вони спустилися на кригу. За три чверті милі навпроти круто здіймався другий берег — майже прямовисні скелі заввишки в сотні футів. До цих скель вела, звиваючись поміж розбитими й гостроверхими крижаними брилами, ледь помітна стежка. Куций плентався слідом за Смоком, розганяючи нудьгу здогадами, що саме може продавати Сендерсон.
— Оленів? Мідяну копальню чи цегельню? Це одна відгадка. Ведмеже чи якесь хутро? Лотерейні білети? Картоплище?
— Майже вгадав, — підбадьорив приятеля Смок. — Давай далі.
— Два картоплища? Сироварню? Торфовище?
— Непогано. Вже недалеко й до істини.
— Каменярню?
— Так само близько, як картоплище з торфовищем.
— Стривай. Дай-но подумати. Залишився ж останній раз.
Хвилин десять вони йшли мовчки.
— Знаєш, Смоку, мені набридло сушити собі голову. Коли те, що ти купуєш, схоже водночас на картоплище, торфовище й каменярню, то я здаюся. І в пай до тебе не йду, поки не побачу, що воно таке і з чим його їдять. То що це таке?
— Зараз сам побачиш. Зроби таку ласку, зведи очі он туди. Бачиш дим он над тією хатиною? Там живе Дуайт Сендерсон. І має він землю під забудову.
— Тільки це? А більше в нього нема нічого?
— Більше нічого, — засміявся Смок. — Крім, хіба, ревматизму. Кажуть, ревматизм йому жити не дає.
— Стривай-но! — Куций схопив товариша за плече й зупинив його. — То це ти намірився купити землю під забудову на цій крутизні?
— На десятий раз ти таки вгадав. Ходім далі.
— Зажди хвильку! — благально вигукнув Куций. — Ти ж подивися, тут самі скелі й урвища, жодної рівної місцинки — де ж тут будуватися?
— Питаєш мене!
— Отже, ти не збираєшся тут нічого будувати?
— Дуайт Сендерсон продає під забудову, — ухильно відповів Смок. — Ходім далі. Нам ще треба вибратися нагору.
Видиратись було важко, — здавалося, вузька стежинка, петляючи, веде просто в небо. Куций захекувався й кректав на несподіваних поворотах та крутих спадах.