— Тю! Та це ж Смок! — вигукнув украй здивований Біл Солтмен.
— Що це ви робите посеред ночі? — спитав Смок. — Прогулюєтесь?
Перше ніж Біл Солтмен встиг відповісти, до гурту надбігло двоє чоловік, за ними — ще кілька, і нарешті зарипів сніг під ногами цілого натовпу.
— Що це за люди? — спитав Смок. — Невже десь золото знайшли?
Солтмен, не відповідаючи, почав розкурювати люльку, яка, проте, явно не могла смакувати йому, бо він усе ще відсапувався після бігу. Це був просто не дуже хитрий прийом — він запалив сірника, щоб розглядіти сапки, і Смок побачив, як у ту мить очі всіх зосередилися на змотаному дроті й ломі. Потім сірник погас.
— Та ні, просто різні чутки снуються, самі чутки, — таємниче пробурмотів Солтмен.
— То, може, й з нами поділитеся? — сказав Смок. Хтось позаду глузливо пирснув.
— А куди ви зібралися? — спитав Солтмен.
— А хто ви такі, щоб питати? — відказав Смок. — Добровільна поліція?
— Та просто цікаво, — сказав Солтмен.
— Так цікаво, аж слів бракує, — озвався в темряві інший голос.
— Я оце думаю, — докинув Куций, — хто з нас почувається зараз найбільшим дурнем?
Всі зареготали, хоч трохи й силувано.
— Ну, ходім, Куций, нам пора, — сказав Смок і погнав собак.
Натовп рушив за ними назирці.
— Послухайте, ви, часом, не помилилися? — підшкильнув Куций. — Ви ж наче туди йшли, чого ж тепер назад повертаєте? Забули, куди вам треба?
— Іди ти під три чорти, — люб"язно відповів Солтмен. — Ми самі знаємо, куди нам треба.
Санки рушили Головною вулицею — Смок попереду, Куций орудував жердиною, а за ними посувався натовп — чоловік шістдесят з похідними клунками за плечима. Була третя година ночі, і тільки гультіпаки, що звикли пити до світанку, бачили цю процесію й могли наступного дня розповісти про неї решті Доусона.
За півгодини Смок з Куцим зійшли на пагорб до своєї хатини й розпрягли собак перед дверима. Шістдесят шукачів золота похмуро стежили за кожним їхнім рухом.
— На добраніч, хлопці! — гукнув Смок, зачиняючи за собою двері.