— І подумати тільки — будуватись у такому місці! Таж тут ані клаптика рівного не знайдеш, ані бодай такого, щоб поштову марку наліпити! І берег ні до чого не придатний, по цей бік пароплавові не причалити. Глянь онде на Доусон. Там місця ще на сорок тисяч душ. Послухай, Смоку, ти куштував ведмедини і тяму в голові маєш. І я знаю, що будуватися на цій землі не збираєшся. То скажи, на милість божу, навіщо ти її купуєш?
— Щоб продати, звичайно.
— Але ж не всі такі божевільні, як ви із Сендерсоном!
— Може, й не такі, але й недалеко від нас одійшли. Отож я куплю цю землю й невеликими ділянками продам тверезим доусонцям.
— Ха! Вони й досі не забули про ті яйця. А ти хочеш їх ще більше насмішити?
— А чом би й ні.
— Ну, це вже, Смоку, завелика розкіш. Я помагав тобі їх насмішити у тій оборудці з яйцями, і мені особисто цей сміх обійшовся майже в дев"ять тисяч доларів.
— Що ж, цього разу можеш і не йти в пай. Весь прибуток буде мій, але ти однаково мусиш допомогти мені.
— Ну, допомогти я, звісно, можу. Сміялися вони з мене, — хай і ще раз посміються. Але я й унції на це діло не викину. Скільки Сендерсон править за землю? Сотні дві, три?
— Десять тисяч. Добре було б купити її за п"ять.
— І чому тільки я не проповідник! — скрушно зітхнув Куций.
— Чого б це?
— Я б виголосив найкрасномовнішу проповідь за однією притчею, — ти її, можливо, знаєш, а саме — про дурня та його гроші.
II
— Увійдіть! — роздратовано озвався Дуайт Сендерсон, коли вони постукали в двері.
Коли Смок із Куцим увійшли, хазяїн сидів навпочіпки біля кам"яного вогнища й товк кавові зерна, загорнені в шматок мішковини.
— Чого прийшли? — гостро запитав він, висипаючи потовчену каву в кавник на жару.
— Справа є, — сказав Смок. — Я чув, що ви продаєте цю землю під забудову. Скільки ви за неї правите?
— Десять тисяч, — відказав Сендерсон. — Чули? А тепер смійтеся, коли хочете, і забирайтеся геть. Двері онде. До побачення.
— Я прийшов до вас зовсім не сміятися. Задля сміху я знайшов би собі щось веселіше, аніж дертися на цю вашу гору. Я хочу купити у вас землю.