Сендерсон похитав головою.
— Ну й два лопухи! — у відчаї вигукнув Куций. — Вийдімо на хвильку, Смоку. Я хочу щось тобі сказати.
Смок неохоче погодився вийти.
— Невже тобі не спадало на думку, — сказав Куций, коли вони зупинилися в снігу за дверима, — що навколо його клятої землі скільки завгодно нічийних скель? Запаколь собі де хоч, зареєструй, і земля твоя.
— Ні, вони не підходять, — відказав Смок.
— Чого це не підходять?
— Скажи, тебе дивує, чому я купую саме це місце, коли довкола землі скільки завгодно?
— Еге ж, — кивнув головою Куций.
— Отож-бо! — переможно мовив Смок. — Якщо тебе це дивує, то здивує й інших. А здивувавшись, вони позбігаються сюди. Твій подив свідчить, що я все правильно розрахував. Можеш мені повірити, Куций: я піднесу Доусонові такий сюрприз, що сміховина з яйцями враз вилетить їм з голови. Вертаймось усередину.
— Здоровенькі були, — сказав Сендерсон, коли вони ввійшли. — А я вже гадав, що більше вас не побачу.
— Ну, то за скільки ви віддасте землю? — спитав Смок.
— За двадцять тисяч.
— Даю вам десять.
— Що ж, за такі гроші я продам. Я, власне, стільки й заправив спочатку. А коли ви сплатите?
— Завтра, в Північно-Західному банку. Я даю вам десять тисяч, але з двома умовами. По-перше, одержавши гроші, ви одразу поїдете на Сорокову Милю й просидите там до кінця зими.
— Це можна. А ще що?
— Я сплачу вам двадцять п"ять тисяч, а п"ятнадцять з них ви мені повернете.
— Згода. — Сендерсон обернувся до Куцого. — Коли я оселявся тут, усі казали, що я дурень, — оскірився він, — А виходить, у цього дурня десять тисяч у кишені, га?
— На Клондайку дурнів аж кишить, — тільки й зумів відповісти Куций. — Кому-небудь з них мусить же пощастити!
III