— Я бачу, харч у вас добрий.
Смок кивнув і знов узявся за кістку; йому чомусь приємно було почути муркотливу шотландську вимову.
— Їжа проста. Та зате ми майже не знаємо голоду. І вона природніша за всякі міські витребеньки.
— Я бачу, вам міське життя не до вподоби, — усміхнувшися, сказав Смок, аби щось сказати, і вразився, коли побачив, як одразу Снас перемінився.
Він весь затремтів і поник, немов якась чутлива рослина. Тоді очі йому пройняло жахом, у них спалахнула люта відраза й ненависть, немов крик нестерпного болю. Він рвучко повернувся і, опанувавши себе, кинув через плече:
— Ми ще побачимося, містере Беллю. Олені сунуть на схід, і я йду вперед, щоб обрати місце для табору. Ви всі вирушите завтра.
— Оце так Борода! — пробурмотів Куций, коли Снас і його загін відійшли, і знову витер руки об шерсть собаки, котрий удоволено почав злизувати з себе жир.
IV
Трохи пізніше вранці Смок пішов пройтися до табору, заклопотаному нескладним господарством. Щойно повернувся великий загін мисливців, і чоловіки розходились до своїх багать. Одні жінки й діти вирушали кудись із легкими запрягами, а інші вже поверталися, і санки їхні були навантажені промерзлим м"ясом недавно забитої дичини. Стояла провесна, і вся ця картина первісного життя розгорталася при тридцяти градусах під нулем. Ніде не було видно жодної тканої одежини. За одяг усім правили хутра й вичинені шкури. В руках у хлопців були луки й стріли з кістяними гостряками; а в багатьох за поясом чи в шкіряних піхвах на грудях кістяні й кам"яні ножі до білування здобичі. Жінки вудили м"ясо над багаттями, а прив"язані за спиною в матерів немовлята посмоктували шматочки товщі, дивлячись на світ круглими оченятами. Собаки, самі ледь не вовки — щетинилися, побачивши Смока, й принюхувалися до його запаху, і чужинця тим тільки й терпіли, що здавалися на авторитет його короткого кийка.
Посеред табору Смок побачив трохи осібне багаття, що, безперечно, належало Снасові. Хоча й тимчасове, житло його було добре впоряджене й більше від інших. Згорнуті шкури й різне начиння лежали на високому помості — щоб не дотяглися собаки. Велика брезентова заслона, майже шатро, правила за спальню. Збоку стояв шовковий намет — що їх полюбляють мандрівні дослідники та багаті мисливці. Не бачивши зроду шовкового намету, Смок підійшов ближче. Поки він стояв і придивлявся, поли намету розгорнулися і вийшла молода жінка. Вона з"явилася так швидко й несподівано, що Смокові здалася майже привидом. Він немовби так само вразив її, і з хвилину вони мовчали, втуплені одне в одного.
Вона була вбрана в самі шкури, але так чудово дібрані й розшиті хутра Смок бачив уперше в житті. Парка з відкинутим каптуром була з якогось незнайомого йому ніжно-сріблястого хутра. Муклуки на моржовій підошві зшиті із сріблястих рисячих лапок. Довгі рукавиці, китиці муклуків, кожна деталь цього хутряного вбрання мерехтливо сріблилася в морозяному світлі; і з цього мерехтливого срібла здіймалась на тендітній шиї її голівка — сині очі, рум"яні щоки, вуха, мов рожеві мушлі, ясно-каштанове волосся з іскринами інею та морозного пилу.
Смокові це все видалося сном; опам"ятавшись нарешті, він підніс руку до шапки. І тут подив у дівочих очах перейшов в усмішку, вона рвучко скинула рукавицю й простягла руку.
— Добридень, — мовила вона неголосно, повагом, а дивним і милим акцентом, і голос її, сріблястий, як і вбрання, прозвучав несподівано для Смока, вже призвичаєного до різких голосів індіянок.
Він промимрив щось оддалеки подібне до того, що в таких випадках прийнято казати в товаристві.
— Я рада познайомитися з вами, — сказала вона повільно, старанно добираючи слова, сама нестримно усміхнена. — Даруйте, що в мене така вимова. Вона не дуже гарна. Я англійка, як і ви, — поважно запевнила вона Смока. — Мій батько — шотландець. Моя мати вмерла. Вона була француженка, і англійка, і трохи індіянка. Її батько був один із керівників Компанії Гудзонової затоки. Брр! Холодно. — Вона надягла рукавицю й почала розтирати свої рожеві вуха, що вже почали біліти. Ходімте до багаття, побалакаємо. Мене зовуть Лабіскві. А вас?
Так Смок познайомився з Лабіскві, дочкою Снаса, котрий називав її Маргеріт.
— Мого батька звуть не Снас, — повідомила вона Смока. — Снас — це його індіянське ім"я.
Багато про що довідався Смок того дня і в наступні дні, коли табір вирушив слідом за оленями. Так, це були справжні дикі індіяни — ті самі, що їх багато років тому спіткав Бнтон і втік від них пізніше. Тепер вони кочували поблизу західного краю своїх теренів, а влітку полюватимуть на великому обширі між тундрою на півночі й Лусквою на сході. Що то за річка — Лусква, Смок так і не зрозумів, і ні Лабіскві, ані Маккен не змогли йому пояснити. Іноді Снас, на чолі загонів найдужчих мисливців, вирушав на схід, переходив скелясті гори і, прямуючи далі повз озера й річку Маккензі, заглиблювався аж у Безплідну Землю. Саме під час останнього такого походу й знайшли шовковий намет, в якому жила тепер Лабіскві.
— Він належав експедиції Мілісента й Едбері, — сказав Смокові Снас.
— А, пам"ятаю! Вони полювали мускусних биків. Рятувальний загін так і не знайшов їх.