Хоч як гальмував Смок, він був набагато важчий від Лабіскві і тому, випередивши її, мчав дедалі швидше, й спромігся затриматися тільки геть унизу, на рівному нагір"ї. Тут він діждався Лабіскві, й вони рушили далі, знову поряд. Вони йшли все повільніше, і з кожним кроком їхні сили вичерпувалися. Задерев"янілі м"язи зовсім відмовлялись коритися їм. Смок з Лабіскві насилу пересували ноги. Вони пройшли повз Маккена, знову скоцюрбленого навпочіпки на лижвах, і Смок, не зупиняючись жердиною примусив його підвестися.
— Треба лягти, — змучено прошепотіла дівчина, — інакше ми помремо. Треба накритися — так кажуть старі мисливці.
Кожна хвилина важила, і щоб не розв"язувати вузлики, вона перерізала ремінці на своєму мішку. Смок зробив так само, і, востаннє глянувши на згубний туман і на примарні сонця, вони загорнулися з головою в свої спальні хутра й міцно обнялися. Потім хтось наштовхнувся на них і впав, вони почули схлипування й лайку, яку ввірвав страшний кашель, і зрозуміли, що на них наткнувся Маккен. Вони чули, як він вовтузиться, загортаючись у своє хутро.
Згодом їх теж почала мучити ядуха, раптові, нестримні напади сухого кашлю роздирали груди, болем віддавалися в усьому тілі. Смок відчув, що його обсипає жаром, з Лабіскві діялося те саме. Щодалі дошкульніше допікав їм кашель, і тільки падвечір почало поволі відпускати. Тепер між нападами кашлю, їх змагав сон.
А Маккен бухикав усе надсадніше, вони чули його стогін та зойки і зрозуміли, що він марить. Одного разу Смок спробував скинути з себе хутро, але дівчина не відпустила його від себе.
— Ні, — благала вона. — Не можна розкриватись, це смерть. Лежи отак, притулися до мене обличчям, дихай повільно й тихо, як от я.
Вони дрімали, лежачи в темряві, і час від часу будили одне одного через напади кашлю, хоч уже й слабіші. Маккен — вирішив Смок — востаннє розбухикався десь так по півночі. Відтак він уже тільки стогнав — глухо, наче хворий звір.
Смок прокинувся, відчувши на своїх губах губи Лабіскві. Її руки обіймали його, а головою він лежав у неї на грудях. Голос дівчини звучав не приглушено, як учора, а весело й дзвінко.
— Ось і день настав, — сказала вона, підіймаючи краєчок хутра. — Дивись, коханий, уже день. І ми з тобою живі й не кашляємо більше. Встаньмо, роздивімся навкруг, хоча я б радше залишалася так з тобою довіку. Ця остання година була така гарна! Я не спала й була така щаслива.
— Маккена зовсім не чути, — сказав Смок. — І що сталося з індіяиами, чому вони не знайшли нас?
Він одкинув хутро й побачив на небі лише одне звичайне сонце. Повівав легкий вітерець, він пах морозом, але провіщав весну. Весь світ знову став простий і звичайний. Маккен лежав горілиць, його невмиване, закурене табірними вогнищами обличчя заклякло, наче мармур. Та дівчину це видовище не вразило.
— Дивись! — вигукнула вона. — Снігова пташка. Це добра ознака.
Переслідувачів ніде не було видно — вони або загинули по той бік хребта, або завернули назад.
XIV
Харчів у них лишалося так мало, що вони не сміли з"їсти й десятої частки того, що потребували, сотої частки того, що їм хотілося з"їсти; багато днів блукали вони, мов сновиди, скелястою пустелею, і життя вже не тішило їх. Часом Смок ловив себе на тому, що безтямно щось белькоче, у ненависті дивлячись на нескінченні засніжені шпилі. І знов — здавалося, через віки — Смока приводила до тями його власна маячня. У Лабіскві теж майже весь час думки плуталися в голові. Їхні рухи були машинальні й неусвідомлені. І знову й знову вони потикалися на захід, і знову й знову покриті снігом верховини й прямовисні бескеття перетинали їм шлях, примушуючи завертати то на північ, то на південь.
— На півдні виходу немає, — казала Лабіскві. — Старі мисливці знають. Треба йти на захід, тільки на захід.
Індіяни більше не переслідували їх, але тепер їм дошкуляв голод.
Одного дня знов похолодало, пішов сніг, ба навіть не сніг, а якісь морозні кришталики, сипкі, мов пісок. Так тривало цілий день і цілу ніч, і ще два дні й дві ночі. Не можна було й кроку ступити, поки цей сипучий покрив не візьметься корою під весняним сонцем, тож вони лежали у своїх хутрах і відпочивали, а їли ще менше, ніж завжди. Така мізерна була тепер денна пайка харчів, що вона тільки мучила шлунок, але ще більше — мозок. І сталося так, що Лабіскві, доведена до нестями смаком малесенького шматочка м"яса — своєї денної пайки, — враз проковтнула його, відтак скрикнула радісно і, вуркочучи, мов звірятко, допалася до завтрашньої пайки…
І тут Смокові випало побачити диво предивне. Уп"явшись у м"ясо зубами, Лабіскві раптом схаменулася. Вона виплюнула його й люто, щосили ударила кулаком по своїх губах, що ввели її в такий гріх.
І ще багато чого дивного випало Смокові побачити в ті дні. Після тривалого снігопаду знявся могутній вітер, підхопив сухі дрібненькі кришталики й закрутив їх, як смерч крутить пісок у пустелі. Цілу ніч лютувала сніговиця, а тоді настав ясний вітряний день, і при світлі його Смок озирнувся; очі його сльозавіли, в голові наморочилося, і він неначе марив. Зусібіч здіймалися гостроверхі шпилі, великі й малі, то самотні, наче вартові, то згромаджені разом, мов титани, що зійшлися на раду. І над кожною гірською вершиною майоріли на багато миль, сяяли в блакитному небі величезні снігові знамена. Молочно-білі, туманні, вони мінилися світлом та тінями і сріблясто яскріли під сонцем.