— Ні! — Безсилим порухом руки вона примусила його замовкнути. Слабкий голос її звучав зовсім тихо, і все ж Смок почув кожне слово. Насилу дотягтись до каптура своєї парки, вона вийняла невелику торбинку й поклала йому на руку. — А тепер поцілуй мене, коханий. Поцілуй мене й поклади руку на серце.
Смок припав устами до її уст, і темрява знов огорнула його, а прийшовши до пам"яті, він зрозумів, що залишився сам і незабаром помре. І він стомлено зрадів з цього.
В руці у нього була торбинка і, подумки осміхнувшись із своєї цікавості, він смикнув за зав"язку і розкрив її. З торбинки посипалися шматочки їжі. Він упізнав кожен шматок, кожну крихточку — все це Лабіскві вкрала сама в себе. Тут були кавалки коржів, сховані ще аж перед тим, як Маккен загубив мішок з борошном; надкушені волокна оленини й дрібки оленячого сала; ціла задня заяча лапка; задня й частина передньої лапки білої ласиці; лапка й надкушене крильце снігової пташки… жалюгідні недогризки, трагічні офіри: вона віддавала своє життя, ці крихти відбирало в неї, змученої голодом, безмежне кохання.
З божевільним сміхом Смок відкинув усе це на сніг, що вже брався корою, і темрява знов сповила його свідомість.
Йому приснився сон. Юкон пересох. Він ходив по річищу, серед брудних калюж та поборознених кригою скель, і підбирав великі самородки. Вони були дуже важкі, і він уже притомився, коли раптом зрозумів, що їх можна їсти. І він жадібно допався до них. Зрештою, навішу й золото, що його люди так високо цінують, якщо ним не можна наїстися?
Коли він прокинувся, був знову день. В голові йому якось дивно проясніло, в очах не туманилося. Він не відчував більше знайомого голодного тремтіння в усьому тілі. Радісна полегкість сповнювала все його єство, неначе в нього вливалася весна. Блаженне почуття охопило його. Він обернувся, щоб розбудити Лабіскві, побачив її і все згадав. Він почав шукати очима крихти їжі, розкидані по снігу. Вони зникли. І він зрозумів, що це й були золоті самородки, які він їв у маячному сні. В тому маячному сні він повернувся до життя, бо Лабіскві віддала йому своє життя; вона вклала йому в руку своє серце й відкрила йому очі на диво предивне, назва якого — жіноча душа.
Він здивувався, що може так легко рухатися — йому стало снаги віднести її загорнуте в хутро тіло до оголеного на осонні піщаного спаду, підрубати його сокирою й поховати Лабіскві під обвалом.
Три дні знову без крихти їжі пробирався він на захід. Третього дня упав під самотньою ялиною на березі річки, вже вільної від криги, і зрозумів, що це — Клондайк. Змора долала його, але він ще встиг розв"язати свій мішок, загорнутися в хутро й подумки попрощатися з білим світом.
Його розбудило сонливе джеркотіння. Сутеніло. В ялиновому вітті в нього над головою примостилися на ніч білі куріпки. Голод підстьобнув його до дії, хоч діяти він міг дуже повільно. Минуло цілих п"ять хвилин, перше ніж він спромігся, нарешті, прикласти рушницю до плеча, і ще п"ять хвилин, лежачи горілиць, він старанно цілився вгору й ніяк не наважувався потиснути на гачок. Потім вистрелив — і схибив. Жодна куріпка не впала, але жодна й не відлетіла. Дурні пташки тільки сонливо ворушилися й шаруділи в глиці. Плече йому боліло. Вдруге він теж схибив, бо, чекаючи відбою, мимоволі здригнувся, коли потискав на гачок. Певно, вчора чи позавчора він упав і ушкодив плече, хоча й не міг пригадати, де й як це сталося.
Куріпки не відлетіли. Він згорнув хутро і обережно вмостив його між правим боком та рукою. Притиснувши приклад рушниці до цього хутрового згортка, він вистрелив ще раз, і з дерева впала куріпка. Він жадібно схопив її, але побачив, що м"яса майже не лишилося — набій великого калібру вирвав його, і в Смоковій руці була тільки жменька закривавленого пір"я. Все ж куріпки не відлетіли, і тоді він подумав: бити треба в голову! І почав цілити тільки в голову. Він заряджав, стріляв, заряджав знову, хибив і влучав, і дурні куріпки, яким не хотілося відлітати, дощем сипалися на нього — він позбавляв їх життя, щоб угамувати свій голод, щоб жити. Їх було дев"ять, і нарешті він відстрелив голову дев"ятій, і, все ще лежачи горілиць, ніяк не міг зрозуміти, чому він сміється й плаче.
Першу куріпку він з"їв сирою. Потім ліг і заснув, і це поглинуте пташине життя повернуло до життя його самого. Серед ночі він прокинувся, страшенно голодний, і йому стало сили розпалити багаття. І аж до світанку віп смажив куріпок, їв їх, і з насолодою трощив зубами кістки, даючи щелепам роботу, за якою вони так знудилися. Потім він цілий день спав, прокинувся серед ночі й знову заснув, і сонце нового дня розбудило його.
Він здивувався, побачивши, що багаття весело палахкотить, бо до нього щойно підкинуто гілля, а на жару стоїть, паруючи, задимлений кавник. Біля вогню, так близько, що Смок міг би дотягтися до нього рукою, сидів Куций, курив цигарку й пильно вдивлявся в товаришеве обличчя. Губи Смокові сіпнулися, але щось підступило йому до горла, і сльози гарячою хвилею сколихнулися в грудях. Він простяг руку по цигарку й кілька разів глибоко вдихнув дим.
— Давно я; я не курив, — сказав він нарешті неголосно й спокійно. — Хтозна-як давно.
— Та й їв теж — бач, що від тебе лишилося, — пробурчав Куций.
Смок кивнув головою й показав на розкидане довкола біле пір"я куріпок.
— Зате недавно наївся, — відповів він. — Але від кухля кави я б не відмовився. Я вже й забув, як вона смакує. І від коржів не відмовлюся, і від груднини.
— І від бобів? — піддражнив Куций.
— Ще б пак! Це ж пожива богів! А знаєш, я таки знову добряче зголоднів.
Один готував, а другий їв — і тим часом вони коротко розповідали один одному, що кожен пережив за цей час.
— Клондайк скрес, — сказав на закінчення Куций. — Треба було діждатись, поки пройде крига. Я зібрав шістьох хлопців — таких, що їм сам чорт запанібрата, ти їх усіх знаєш — і ми спорядили два човни. Не пливли сюди, а летіли — де жердинами відштовхувалися, де линвою тягли, а де й волоком тарабанили. Але на водоспадах довелося застряти на цілий тиждень. Там я їх і залишив — вони перетягують човни через скелі. А в мене було таке прочуття, що треба поспішати. Прихопив харчів — і пішака. Я так і знав, що знайду тебе десь тут напівживого.
ebooksa