— «Навіч побачив я се чудо другого пришестя», — заспівав Смок, дивлячись на ці полотнища снігового пилу, що маяли під вітром, немов небесні стяги з променистого єдвабу.
Він усе дивився, а знамена над вершинами не зникали, і йому здавалося, що він снить, але тут Лабіскві прокинулась і сіла.
— Я сплю, це сон, Лабіскві, — сказав він. — Глянь. Може, й ти сниш те саме?
— Ні, це не сон, — відповіла вона. — Старі мисливці розповідали мені й про це. Скоро зніметься теплий вітер, і ми не загинемо, ми підемо на захід — і дійдемо.
Смок підстрелив маленьку пташку, і вони поділили її. Потім у видолинку, у верболозі, що брунькувався, ще й не струсивши увесь сніг, він поцілив зайця. Тоді якось убив миршавеньку білу ласицю. Але більше дичини їм не траплялося — жодної живої істоти, тільки раз, високо в небі, вони побачили зграю диких качок, що летіли на захід, до Юкону.
— В низовинах уже літо, — сказала Лабіскві. — Незабаром і сюди воно прийде.
Обличчя її схудло, але великі яскраві очі стали ще більші й ще яскравіші, і коли вона дивилася на Смока, лице їй освітлювалось якоюсь дикою, неземною красою.
Дні довшали, сніг почав осідати. Щодня крижана кора підтавала і щоночі поверхня снігу знов бралася корою. Смокові й Лабіскві доводилося тепер вирушати в дорогу на світанку і йти до пізньої ночі, а серед дня, коли кора провалювалася під лижвами, перепочивати. Смока кілька разів уражала снігова сліпота, і тоді Лабіскві підперізувалася ремінцем, кінець якого давала йому в руки, і вела його за собою. А коли сніг засліплював дівчину, так само вів її Смок. Виголоднілі, вже не відрізняючи дійсності від сну, вони брели все далі й далі — єдині живі істоти в цій кам"яній пустелі, що скресала після зими.
Хоч який виснажений був Смок, спання нагонило на нього острах: гіркі й страшні сни снилися йому в цьому божевільному, похмурому краю. Щоразу привиджувалася їжа, щоразу вона бувала перед ним, біля самих губ — і щоразу зловтішний володар снів одбирав її в нього. Він справляв обіди своїм давнім приятелям у Сан-Франціско, і сам жадібно й нетерпляче стежив, як розставляють страви, і власноручно прикрашав стіл гронами винограду з темно-червоним осіннім листям. Гості припізнювалися, і, поки він вітав їх та вислуховував найсвіжіші дотепи, йому страх кортіло швидше сісти за стіл. Він непомітно скрадався до столу, хапав жменю чорних стиглих оливок — і, обернувшись, бачив перед собою нового гостя. Його оточувала решта гостей, знову починалися сміх та жарти, а його доводила до нестями думка про стиглі оливки, затиснені в кулаці.
Він справляв багато таких обідів, і щоразу лишався ні з чим. Його запрошувано на бенкети, гідні Гаргантюа, де безлік гостей з"їдало цілі туші засмажених биків, витягаючи їх з ям, що пашіли жаром, і гострими ножами відтинаючи величезні шматки гарячого м"яса. Він стояв, роззявивши рота, й дивився вгору, на довгі ряди індиків, — їх продавали крамарі в білих халатах. І всі купували їх, крім Смока, що ніяк не міг одірвати від землі налиті свинцем ноги. Хлопчиком він знову сидів на занадто високому стільці й ніяк не міг дотягтися ложкою до великих мисок з молоком та хлібом. Він цілі роки ганявся по гірських пасовиськах за полохливими коровами, марно сподіваючись надоїти у них молока, а то в смердючих підземеллях бився з пацюками за всякі недоїдки. Він божеволів на думку про будь-яку їжу й блукав просторими стайнями, де на довгі милі тяглися стійла — в них стояли ситі коні, і він шукав, де ж оті годівниці, з яких їх годують, — шукав і не знаходив.
Тільки один-єдиний раз сон не обманув його. Він урятувався після аварії судна чи, може, його висаджено на безлюдний острів. Виголоднілий, він бореться з могутнім тихоокеанським прибоєм, віддирає від скель мушлі й несе їх на обмілину, де після весняних припливів зібралося багато сухих водоростей. Він розпалює багаття й кладе свою дорогоцінну здобич на жар. Мушлі вистрілюють парою, стулки розкриваються, видно м"якуш, рожевий, мов лососина. Тепер вони готові, і тут ніхто вже не забере їжу в нього з-під носа. Нарешті — крізь сон думає він — сон справджується! Цим разом він поїсть. Він був певен цього, і все ж мав сумнів і вже приготувався до неминучого розчарування, але рожевий м"якуш, гарячий і соковитий, ось таки у нього в роті. Він уп"явся в нього зубами. Він їсть! Чудо сталося! Це було так несподівано, аж він прокинувся. Лежачи горілиць у темряві, він почув, що белькоче й схлипує з радості. Його щелепи рухалися, він жував, у роті в нього було м"ясо. Він не поворушився, і незабаром тонкі пальці доторкнулися йому до губ і вклали до рота ще один малесенький шматочок. Але тепер він не став їсти, і радше через це, ніж через те, що він розсердився, Лабіскві заридала й ще довго плакала в його обіймах, аж доки заснула. А він лежав з розплющеними очима й думав про чудову силу кохання й про диво жіночої душі.
І ось настав час, коли в них вийшли останні харчі. Неприступні шпилі лишилися позаду, перевали були тепер більш положисті, перед ними відкривався шлях на захід. Але й сили їхні вичерпалися, їсти не було чого, і, прокинувшись одного ранку, вони вже не могли підвестися. Смок насилу встав на ноги, впав, і вже рачкуючи почав розкладати багаття. Лабіскві ж так ослабла, що не могла навіть сісти — кілька разів пробувала й падала навзнак. Смок ліг на землю поряд з нею, прикро осміхнувшись: навіщо витрачати зусилля на нікому не потрібне багаття? Готувати однаково нема чого, а день теплий. Пестливий вітерець зітхнув у ялиновому вітті, і звідусіль з-під снігу, що танув на очах, долинав милозвучний дзюркіт невидимих струмків.
Лабіскві лежала в глибокому забутті, майже не дихаючи, і часом Смокові здавалося, що вона вже мертва. Надвечір його розбудило цокотіння білки. Тягнучи за собою важку рушницю, він посунув до неї по розталі. Він то рачкував, то підводився й, ступивши крок, падав, а білка сердито цокотіла й без поспіху, немов піддражнюючи його, стрибала собі геть. На постріл навскидку йому бракувало сили, а білка ні хвилини не сиділа спокійно. Не раз Смок падав у розталь і плакав від власної безпорадності. І не раз непритомнів, відчуваючи, як гасне в ньому вогник життя. Він не знав, як довго пролежав у безпам"яті востаннє, але коли очуняв, був уже вечір, його всього колотило, і мокрий одяг закрижанів на ньому й примерз до снігової кори. Білка зникла. Виснажений і змучений, він усе ж спромігся відповзти назад, до Лабіскві. Він так висилився, що проспав цілу ніч мертвим сном, і ніякі кошмари не тривожили його.
Сонце вже підбилося високо, та сама білка цокотіла з-поміж дерев, коли він прокинувся, відчувши, що Лабіскві торкнулася рукою його щоки.
— Поклади руку мені на серце, коханий, — сказала вона ясним, але ледь чутним, наче зоддалеки, голосом. — У моєму серці — кохання, і моє кохання в твоїй руці.
Здавалося, минуло багато годин, перше ніж вона заговорила знову.
— Пам"ятай, на південь дороги нема. Оленячий народ це добре знає. Іди на захід… там вихід… ти майже дійшов… ти дійдеш.
Смок поринув у сон, схожий на смерть, але ще раз Лабіскві розбудила його.
— Поцілуй мене, — сказала вона. — Поцілуй, і я помру.
— Ми помремо разом, кохана, — відповів він.
ebooksa