Звісно, Цариця, хотівши відразу оглянути всі дива свого великого будинку, виявила незадоволення, коли Френк сказав, що мусить негайно поїхати в одне місце, яке зветься Уолл-стріт.
— Що то таке, — трохи розчаровано спитала вона, — що відриває тебе від мене, наче ти — якийсь раб?
— То справи, і дуже важливі справи, — відповів Френк, усміхаючись і цілуючи її.
— А що то за справи, які мають владу над тобою, царем? Чи справи — то ім"я вашого бога, якому ви вклоняєтесь, як ми вклоняємось богові Сонця?
Він усміхнувся, бо вона майже вгадала, і сказав:
— Це великий американський бог. І це жахливий бог. Коли він карає, то карає швидко й страшно.
— І ти викликав його гнів?
— На превеликий жаль. Хоч і сам не знаю чим. Я мушу їхати на Уолл-стріт…
— Там його вівтар? — не дала вона йому докінчити.
— Авжеж, там його вівтар, — відповів Френк. — І мені скажуть, чим я розсердив його і як можу втихомирити його гнів.
Френк поспіхом пояснив дружині призначення й обов"язки покоївки, яку він телеграфно найняв із Колона, але Це не дуже її зацікавило. Цариця перебила його, сказавши, що ця жінка, очевидно, подібна до служників, які були в неї в долині Загублених Душ, і що вона звикла до челяді ще змалку, коли маленькою дівчинкою жила з своєю матір"ю й училась від неї англійської та іспанської мов.
Та коли Френк узяв капелюха й поцілував її, Цариця полагіднішала й побажала йому успіху перед вівтарем.
Минуло кілька годин, повних незвичайних пригод на Царициній половині, де французька покоївка, що розмовляла по-іспанському, пояснювала й показувала господині кожну річ. Потім якась поважна жінка, що хоч і скидалась сама на царицю й мала двох дівчат-челядниць, а все ж таки, на думку Цариці, слугувала їй і Френкові, оглянула та виміряла її з усіх боків, і після цього Цариця знову зійшла вниз, щоб краще ознайомитися з Френковою бібліотекою, таємничими телефонами та телеграфним апаратом.
Вона довго дивилась на телеграфний апарат і прислухалась до його безладного постукування. Але, вміючи читати й писати по-англійському й по-іспанському, вона нічого не розуміла в якихось кривульках, що дивним способом з"являлись на стрічці. Тоді Цариця почала вивчати телефони. Пригадавши, як користувався ним Френк, вона й собі приклала вухо до мікрофона. Далі вона згадала, що Френк робив інакше, зняла трубку й приклала до вуха. Голос, безумовно жіночий, почувся так близько, що Цариця розгубилася, впустила трубку й відступила назад. Тієї миті до кімнати зайшов Паркер — давній Френків служник, якого Цариця ще не бачила. Його костюм був бездоганний, а манери — величні, і вона подумала, що то, мабуть, не служник, а щось наче приятель Френка. Такий, як Беском, що зустрічав їх на вокзалі й їхав з ними в машині наче рівня, а потім покірно подався виконувати Френкові доручення.
Глянувши на поважне Паркерове обличчя, Цариця ніяково всміхнулася й показала на телефон, ніби питаючи, що то таке. Паркер урочисто підняв трубку, пробурмотів у пеї: «Перепрошую», — і поклав на місце. Протягом цих кількох секунд у голові Цариці сталася ціла революція. Вона чула не божий голос і не голос якогось духа. То був голос жінки.
— Де вона? Де ця жінка? — спитала Цариця.
Паркер випростався ще більше, набув ще врочистішого вигляду й уклонився.
— Тут, у домі, десь захована жінка, — напосіла на нього Цариця. — її голос чути ось у цьому. Вона мабуть, у сусідній кімнаті…
— То телефоністка, — відповів Паркер, намагаючись спинити потік її слів.
— Мене не цікавить її ім"я, — не вгавала Цариця. — Я не можу дозволити, щоб у домі, крім мене, була ще якась жінка. Нехай вона йде собі геть!