Галка

І знову похорон і триразовий салют над могилою.

А Галка й Короп тим часом повідомляли Центру про рух військових частин німців у напрямку Луги і Ленінграда, про колони санітарних машин, що повзли у напрямку Пскова, про передислокацію окремих військових штабів і частин.

Ці відомості добули розвідники Кудрявого, партизанська розвідка. Кудрявий з"ясував, хто такі Сусанін і Псковитянка. Люди вони певні, на них надіятися можна, бо й чоловік Анастасії мобілізований у Червону Армію у дні оборони Луги влітку сорок першого. Кудрявий та Іван ходили на зустріч із старим Герасимом і Анастасією і принесли від них перші дані агентурного характеру.

Штаб фронту вимагав від партизанів і розвідників різної за характером роботи: перші повинні якнайбільше нищити військові ешелони противника, підривати мости на залізниці, обстрілювати колони автомашин на шосе Псков — Луга, розвідники мають вести облік руху ешелонів, автотранспорту у напрямку фронту і в тил — до Пскова. Спільним і в підривників, і у розвідників було те, що вони мали опору в особі надійних людей, які жили і служили на залізничних станціях Струги Красні, Новоселля, Торошино. Свої «очі і вуха» були і в населених пунктах на шосе Псков — Луга.

Судячи з листа від штабу фронту і Ленінградського штабу партизанського руху, переданого Кудрявим, диверсійною діяльністю у Ленінграді були ще не задоволені і вимагали її активізації. Так воно і було: поїзди і в напрямку фронту і до Пскова по Варшавській залізниці ходили по десятку-півтора. Німці встигали на фронті «латати» дірки, отримуючи боєприпаси, пальне, гармати, транспортери, іншу техніку, продовольство і навіть підкріплення у живій силі. І, як наслідок, фашистські війська мали змогу чинити впертий опір корпусам і дивізіям Ленінградського і Волховського фронтів.

Ворожі ешелони ходили, не дивлячись на те, що вночі, ранніми ранками гриміли на колії вибухи під тріскотняву кулеметів і автоматів. Спалахували справжні баталії між партизанами, які прийшли прикривати своїх мінерів, і солдатами, що охороняли колію. На кінець сорок третього року німці уздовж залізниці побудували дзоти і сотні вогневих точок. Кожна диверсійна операція партизанів оплачувалася кров"ю передусім мінерів.

Ще навчаючись операторському мистецтву в роботі на рації, Галка з великою шаною ставився до партизанських мінерів-підривників. Навіть заздрив їм, що робота у них вагома, зрима, її можна, як кажуть, помацати руками, вона виражається у перекинутих паротягах, у спалених вагонах, у знищених солдатах, у згорілих цистернах з пальним. «А хто визначить ефект роботи розвідгрупи? Рації?» — не раз думав він.

Група Кудрявого привезла наказ про нагородження і партизанів-підривників. Орденом «Червоної Зірки» відзначений старший лейтенант Альоша, колишній студент інституту інженерів залізничного транспорту, випускник школи мінерів при партизанському штабі в Москві. Галка та і всі парашутисти Кудрявого дивилися на Альошу, мов на справжнього героя, діяння якого проти фашистів такі зримі, відчутні.

З чергового завдання Альоша повернувся у доброму настрої: мінери скинули з колії ешелон, а серед підривників нема вбитих, а тільки два поранених. Біля госпітальної землянки Галка і зустрів командира підривників.

— Ходімо до вогнища, Галко! Погріємося та й онучі підсушимо… — звернувся до радиста Альоша.

— Згоден, Олексію Петровичу!..

Вони сіли на колоді, що лежала біля багаття, і головний мінер партизанського полку наблизив обидві руки до вогню.

— Вас орденом нагородили… — почав розмову Галка. — І все ж я бачу вас більше засмученим, заклопотаним. Втрати хлопців на залізниці вас непокоять?

— Так. У нас зараз майже нема протидії на посилену німецьку охорону залізниці. Ми, підривники, ще й досі воюємо засобами часів сорок першого і сорок другого року, як ті «злоумышленники», — гірко посміхався Альоша і сказав далі, мов виправдовуючись: — Може, й не зовсім доречна паралель з героєм чеховського оповідання, але розсуди, Галко, сам, у якому ми становищі.

— Поки що я вас не розумію, Олексію Петровичу, — признався Галка. — Скільки було говорено після партизанських операцій «Концерт» і «Рейкова війна»! Та в Ленінграді я дивився кінохроніку: як сміливо партизани-ленінградці, калінінці, білоруси виходили на колію, підкладали плитки тротилу під рейки, біля рейок і шматували надвоє. Дим стовпом ішов. Перебиті рейки партизани геть скидають з залізничного полотна!..

— Вірно, — кивнув головою Альоша, наблизивши до вогню онучу. — Тільки партизани Ленінградської області перебили 50 тисяч рейок, як вважає командування, знищили. Наш загін ще й під укіс пустив зо три Десятки ешелонів!

— Шкода, що я не мінер! — спалахнули вогники у великих карих очах Галки.

— Я, звичайно, теж за «рейкову війну». І за «концерт». Врешті, всі засоби хороші. Аби бити ворога! Я за таку «війну», але не як правило, а як виняток. Уявляєш, скільки ми вгатили тонн вибухівки на знищення рейок? А ешелони німецькі пішли вже незабаром і зараз ходять, кат їх побери! Це ж видно і з того, що німцям на фронті є чим стріляти, с що їсти. Тож і кажу: не для того мене навчав інженер-полковник Ілля Григорович після чотирьох курсів інституту інженерів залізничного транспорту, щоб я відгвинчував гайки на стиках рейок!.. Влітку «концерт» влаштувати можна було. А восени? А тепер?.. Німці не лише посилили, а4 й удосконалили охорону залізниці. Ви у нас тут лише тиждень, а ми вже встигли поховати шість підривників. І ще двох принесли сьогодні поранених. А штаб прислав листа: «Посилити диверсії на залізниці! Це одне з головних ваших завдань».

— Знаю. Зараз залізниця у німців, як і ваша «Мажіно» біля табору.

— За минулі два місяці я втратив підривників більше, аніж їх загинуло в цьому полку від літа сорок другого. Тому й болить серце. Йдемо на железку, і кожен думає: «Ешелон чи підірвемо, але хтось з мінерів та загине. Хто на черзі?..»