Галка

Про це подумав офіцер розвідки Андрій Савич під грім артилерійського салюту на честь прориву блокади. В тім салюті не лише перемога, а й невдачі, прорахунки, свої болі.

Люди супроводжували кожен постріл вигуками «ура».

— Знайте, — узяв за лікоть майора полковник, — чомусь не покидає мене думка про Василя. Бачив, як він прощався а Галкою. А коли той сів у машину, Василь просто ридав, як осиротілий хлопчик, не соромлячись моєї присутності. В тому риданні — мовби передчуття власної біди чи й смерті. Уже тоді у Василя було передчуття, що він загине. Я пізно помітив, що Василь не вірив в Оскара як у кмітливого, з мужнім характером резидента. Обидва вони були гарними товаришами, але ще не друзями. Василь вірив у Галку, як у самого себе. Разом би їм…

— Певен, одної віри у людину як друга-товариша замало. Треба вірити й у її особистість розвідника, — розсудив по-своєму Савич.

— Мабуть, не треба було переводити Галку, — сказав «Іван Сергійович.

— Сіє від нас не залежало, — пошепки промовив Савич. — Група, якби не радист, була вже готова до вильоту. Мені здається, що у Кудрявого і Галки якраз і є ота психологічна близькість, рідність, яка й повинна бути присутня в усіх наших розвідгрупах. Хлопці ніколи не збиралися бути розвідниками і вже на першому завданні та ще після такої трагедії, оговтавшись, запрацювали чітко і плідно. Шкода, що заступника командира групи серйозно поранили власовці. Завтра ж дам радіограму, нехай Кудрявий ще нагадає партизанам, щоб ті пересилали поранених на цей бік фронту. До Луги ж наші війська мають дійти скоро…

— Повинні. Однак німці відступають повільно. У них є ще резерви, вдосталь боєприпасів, місцевість — теж їхній союзник. За Лугу вони постараються триматися, як і ми трималися за це місто майже місяць влітку сорок першого, давши змогу Ленінградові підготуватися до зустрічі ворога, — сказав Іван Сергійович.

— То гадаєте, що в цю кампанію ми Псков не візьмемо?..

Іван Сергійович не відповів. Якась дівчина кинулася на шию майору Савичу і поцілувала його.

— Спасибі вам, товаришу майор, за таке свято!.. — вигукнула дівчина і, помітивши глибокий шрам на щоці Івана Сергійовича, додала: — І вам, дядю!.. Ви ж теж були в боях? Онде який слід на обличчі…

— Був, дівчинко! Був і я в боях, сонечко! — розчулено і по-батьківськи відповів полковник і сказав собі: «Ще тоді, коли ти не народилася. І тоді, коли ти вчилася у школі. Ну… І тепер. І ще буду в боях і я, і цей вродливий і щиросердний білорус майор Савич. Вистачить у цій війні місця для нас не лише по сей, а й по той бік фронту!»

— І вас поцілую у поранену щоку!…

Очі у дівчини світилися збуджено і бігали сюди-туди. Очі у сльозах, а на устах усмішка.

— У мене загинули тут мама, тато, сестри. Лишилася тільки я…

— Як тебе звати?..

— Катя.

— А хлопець у тебе є?

— Є. Танкіст. Старший лейтенант. Ваня. Поїхав з цього фронту. На берег Тихого океану танки від американців приймати. Може, коли зустрічали? Такий високий, сильний, кароокий і… І завжди ніби всміхається хитрувато. Та я не вірю, що він з хитрунів. Він справжній, хороший. Він повернеться…

— Я теж Іван. Іван Сергійович, — посміхнувся полковник.

Майор Савич перезирнувся з полковником. «Може, це і є наш старший лейтенант Іван?..» І ледве не поспитав, чи подарувала йому дівчина перед від"їздом на Далекий Схід райдужний шарф.