«Сатана — зелені очі».
Почула в коридорі кроки. Не постукавши, зайшов Мучник. На свіжовиголеному обличчі вигравала бадьора посмішка.
— Розгнівалась, га? — Він підійшов досить близько і втупився в неї сірими, майже безбарвними, очима. Мучник взагалі мав звичку підходити надто близько.
Таміла нічого не відповіла, лише невизначено стенула плечима і сіла до столу — принаймні він тепер не зможе близько підійти.
— Не сердься. Нічого лихого ми тобі не зичимо. На сорбції теж можна зробити дисертацію.
Як на сорокап"ятирічного чоловіка він не був надто вгодованим, до того ж просторий сірий костюм під колір сивіючого волосся ховав найменші вади фігури. Його випещене лице було бадьоро-привітним.
Таміла сказала:
— Дотримуючись сентенції Олени Миколаївни, аспірант — людина творча. Наука його мусить захоплювати. А ваша сорбція мене навряд чи захопить. Та й чого б то я мала ні сіло, ні впало кидати свою роботу й виконувати вашу? Візьміть на місце Макогонової техніка і він любісінько даватиме вам по десятку аналізів на день. До речі, це вам дешево обійдеться.
— Гаразд, поясню. Нам потрібна зацікавлена людина, а не просто виконавець. Щоб з часом ця людина узагальнила матеріал і написала звіт. Розумієш? — Мучник для переконання знову зазирнув їй у вічі, але помітив там лише лихі вогники. — А звіт — то дисертація… І тобі добре, і тему витягнемо.
Якусь мить вона заклопотано розглядала фотокартки під склом, тоді мовила:
— Я подумаю.
— Тут нічого думати, Таміло! Такі пропозиції випадають не кожному аспірантові.
— Я подумаю, — повторила вона. — Подумаю. Але не певна, чи зможу пристати на вашу пропозицію. До того ж я не можу вирішувати це питання сама. Мушу порадитися з шефом.
— Про шефа не хвилюйся. Ми з Оленою Миколаївною недавно відвідали його в лікарні і пояснили ситуацію. Ось його слова: «Це питання може вирішити тільки сама Таміла Андріївна».
— Чи не здається вам, що ви з Ченко готуєте мою згоду в не дуже чесний спосіб?
— Що ти маєш на увазі?
— Спершу в мене за спиною робите спробу заручитися підтримкою шефа. А потім, коли він залишає мені право вирішувати самій, Ченко вдається до шантажу… Не робіть великих очей. її виступ на вченій раді інакше й не назвеш. Людина з густою кримською засмагою на лиці закидає ледарство людині, котра аспірантські вакації провела в цих стінах. Навіть самодіяльність пішла в хід. Бридко було слухати… А оте просторікування про науку! З такими переконаннями в її роки слід бути принаймні членом-ко-респондентом, а не кандидатом технічних наук.
— Що за нісенітницю ти кажеш? Ніхто й гадки не мав діяти за твоєю спиною. — В бархатистому баритоні Мучника струмувало щире обурення. — Розмову цю з шефом ми завели цілком випадково — Макогонова-бо звільнилась: ну, він і поцікавився, що ми гадаємо робити далі. Ось Олена Миколаївна й запропонувала твою кандидатуру.
Таміла раптом подумала, що голова Мучника нагадує їй голову лева. Над чолом — копиця сивіючого волосся, акуратна, немовби підбита з боків вітром. Перед тим, як зайти до неї він, мабуть, ретельно причесався. Він таки симпатичний чоловік, хоч і ділок. В усьому шукає вигоду.
— Та добре вже, добре. Я подумаю…
ebooksa