Соло бунтівного полковника. Вершина

— Так і там є розумні люди.

— І я ж про те. Байдуже, хто де народився. Он Ісус — народився в хліві, а ким став!

— Ким?

— Христом став…

Глава друга

Постулати

1

Анатолій Чорний дуже добре ставився до Богдана. Вони приятелювали. Дружніми їхні стосунки не назвеш, бо різні були інтереси, різні напрямки інтелектуального розвитку й самовдосконалення. Але їх поєднувало те, що й Анатолій, і Богдан вчилися всього в Марчука, і свого часу саме Євген Кирилович відіграв не останню роль у подальшому визначенні життєвого шляху як Анатолія, так і Богдана.

Після багатьох поневірянь, карколомних і цікавих призначень Марчука, під час яких він незмінно «тягав» за собою Анатолія, останній урешті-решт вийшов на самостійну орбіту, що не перетиналася з доріжками його колишнього шефа, якими той ходив нині. Так у житті трапляється часто…

Анатолій не ображався на свого шефа. Він і так був йому вдячний за те, що і посаду, і звання полковника мав завдяки наближеності до Марчука. Але виникла ситуація, коли Анатолію треба було вибирати: або й далі вважатися людиною Марчука, який майже втратив свій вплив на державні справи, або дистанціюватися від нього і спробувати наблизитись до іншого табору, до інших людей, до іншого шефа. Здебільшого це вдавалося небагатьом, бо «чужих» в інших командах не приймали, ставилися до них з побоюванням і підозрою.

Та Анатолієві пощастило. Щоправда, його довго «крутили», тобто перевіряли, випробовували, але все-таки взяли.

І посадою, і невдовзі присвоєним званням генерала він був задоволений. За винятком, можливо, найголовнішого: ті, які взяли його до себе, спробували залучити до не дуже чистих справ, якщо не сказати — брудних.

А найбрудніші справи, як відомо, це наркотики та зброя. Анатолій упритул наблизився до тієї й іншої «теми», як часто почали називати які-небудь оборудки, пов’язані з зароблянням грошей. А точніше, його майже вплутали у схему зброя — наркотики — гроші. Майже, бо Анатолій вчасно сплигнув спочатку з тієї частини, що стосувалася наркотиків, а потім і з тієї, що пов’язана зі зброєю.

Схема досить банальна, і якби вона і люди, що її забезпечували, не були у владі, ця схема довго не проіснувала б. А так вона працювала чітко й приносила її організаторам шалені прибутки. Анатолій мав бути в цій схемі малесеньким, дрібненьким гвинтиком. Відповідні йому перепадали б від цього й дивіденди.

Але вибору в нього майже не було: або він підписується під участю в цих схемах, або на його місці, на його посаді функціонуватиме інша людина, більш поступлива і зговірлива.

Звичайно ж, усе-таки вибір, мабуть, був. Послати все це під три чорти, звільнитися зі служби, влаштуватися десь у якійсь фірмі маленьким клерком і спокійно догодовувати дітей і онуків до пенсії.

Треба було знати Анатолія. Він, як і всі, кого добирав собі Марчук, мав непомірні амбіції, об’єктивно був недурний, і, звичайно, не міг собі дозволити відійти в тінь так рано, маючи величезний службовий досвід, зв’язки та отриманий у часи спілкування з «великим Марчуком» апломб. Набуті також лоск, уміння позувати, подавати себе й свої можливості у якнайвигіднішому світлі давали шанси й можливості Анатолію ще потриматися в «обоймі», як полюбляли говорити управлінці, і спробувати далі реалізуватися ще й у такому небезпечному ділі, як торгівля зброєю.

Те, що держава одним з основних джерел доходів вважала (і мала) продаж зброї різним «бумбу-юмбу» та в країни Близького Сходу, було звичайним явищем. За контракти, тендери, угоди чиновники боролися, не жаліючи живота. І гроші від цього іноді потрапляли до державної скарбниці. Ну звичайно, більшість їх розкрадалася.

А ось інші схеми, які передбачали заробіток, і неабиякий, на контрабанді, працювали винятково на кишеню сильних світу цього. До цього бізнесу підпускали тільки осіб,