«особливо наближених до імператорського двору». Основні відрахування теж ішли нагору. Бо на той час жодна схема в державі не працювала без благословення звідти. Від будь-якої оборудки чималі відсотки надходили на рахунки підставних пішаків, які були найнадійнішими довіреними людьми перших осіб.
Про це знали всі. Тому запорукою успішного бізнесу, будь-якої справи було наближення до ядра державної влади в Україні, яким вважалася Адміністрація Президента. Не уряд, не Верховна Рада, а саме АП вирішувала, кого карати, кого милувати. Цілком логічно не перейматися питанням: а за які такі заслуги призначалися керівники цього адміністративного пугала? Богдан пильно спостерігав за поведінкою тих, кому Президент довіряв цей хлібний пост. Адже кожен із керівників канцелярії, яких регулярно змінював глава держави, відрізнявся від своїх попередників настільки, що вивести загальну фізіолого-політичну формулу правої руки Президента — марнування часу.
Але Зорій був упевнений в одному: той, хто нині очолює Адміністрацію Президента, увібрав найпотворніші риси сучасного чиновництва, основними з яких, безумовно, є мстивість, прагнення неконтрольованої влади і готовність заради цього відкинути за високу гору будь-які моральні й совісні обмеження.
Але про Талимеризібу — згодом.
Так-от, у самому низу однієї з таких схем мав перебувати Анатолій Чорний. Поговорити з ним цікаво, хоча з роками зробити це вдавалося не кожному й дедалі важче і важче. Розповідати про свої походеньки Анатолій не любив, і, щоб його розкрутити, мусиш залучити всі хитрощі й наполегливість.
Зорій не поступався в цьому Анатолієві. Хоча Богданова хитрість була настільки прихована, що більшість людей вважала його простачком, безсрібником, і тому іноді легко лізла у вдало розставлені ним тенета, в які потрапляли такі «зубри», що вважалися неперевершеними інтриганами, апаратниками, розумниками й хитрунами. Своєю «простотою» Богдан спонукав до відвертості таких перестрахувальників, які потім, аналізуючи
розмову з полковником, самі дивувалися, як так трапилося, що вони розляпали Богдану навіть те, про що він і не запитував.
Так сталося й цього разу. Богдан зустрів Анатолія «випадково». Той прогулювався з якимось колегою біля Святої Софії — у місці, де полюбляли променад після нехитрого обіду у відомчій їдальні служиві люди з Володимирської, 33.
Богдан ішов протилежним курсом, радо привіталися.
І її знайомець попрощався й пішов собі геть, а Богдан приєднався до Анатолія. Повільним кроком вони прямували далі, вийшли на майдан до дзвіниці святої Софії і зупинилися за кілька метрів від місця, де похований Патріарх Володимир.
Лежить собі, — кивнув у бік могили Чорний, — як сирота. Як же тут незатишно!
— Йому, мабуть, однаково, — у тон Анатолієві промовив Зорій. — А тоді, в 1995-му, коли його ховали, тут було затишно? Я свідок тих подій: такого звірства ні до того, ні після не пригадую.
— Так, «беркутівці» тоді як з цепу зірвалися, били всіх, хто потрапляв під руку: і малих, і старих, я вже не кажу про хлопців з УНСО. Тих калічили конкретно.
— Я в той день, 18 липня, призначив зустріч своєму агентові біля фунікулера. Там зручно: красиво, гуляє багато людей, здебільшого іногородні, бо місцеві туди не ходять, мабуть, нічого особливого вже в тих красотах не бачать — звикли. Іду до Софійського майдану, а там — натовп. І люди підходять і підходять. Бачу — з Володимирської суне ще більше людей. Прислуховуюсь — усі говорять про Патріарха Володимира, мовляв, влада не дозволила його поховати на території Софії, але він гідний цього, тому народ намагатиметься поховати його саме на території історичного заповідника. Що було потім — ти знаєш. А от питання про відповідальність за те криваве місиво не вирішене й досі. Влада тоді втекла з міста. Говорили, що й шеф твій, Марчук, тоді… — Зорій зам’явся, — ну, виявився не на висоті… Розгін похоронної процесії — то була перша серйозна акція, яка владу злякала.
— Та біс його розбереться в тих хитросплетіннях, які влаштовують політики й високі чиновники. Іван киває на Петра — я не я, і хата не моя.
Постоявши ще з хвилину, зайшли під арку. Зненацька над їхніми головами гучно вдарив дзвін, аж притиснувши обох звуковою хвилею.
— З якого б це дива? — Анатолій Чорний прожогом вискочив з-під арки на територію Софії Київської. — Скільки тут ходив — жодного разу не теленькало.
— Це на честь нашої зустрічі, — весело промовив Зорій, теж слідом за приятелем швидко заскочивши на подвір’я.
— Так у нього ж заборонено бити. Він же — реліквія, — з іронією сказав Анатолій. — Кажуть, що сам Мазепа приклав руку до його появи на світ.
ebooksa