Соло бунтівного полковника. Вершина

— Та біс його зна…

— То кому служиш: Богові, чорту чи Папі?

— Іди ти к бісу!

— О, знову згадав рогатого. Справді, мабуть, тебе дістали…

— Кажу тобі, вже треба готуватися до відпочинку. Щовечора онуки запитують, де дід. А я приходжу, коли вони вже сплять. Скільки вже можна, й так усе життя, як на фронті: давай, давай, давай! Та що це ми тільки про мене. Краще розкажи, як ти.

— Ти знаєш, сам подумую про відпочинок. Але ще є деякі хвости, які треба підчистити. Щоправда, і на волі нас навряд чи хтось чекає. Скільки наших хлопців, що пішли на пенсію,

не можуть влаштувати своє життя без служби! Скільки спилося! А скількох уже немає — царство їм небесне… Ти когось із наших, що звільнилися, зустрічаєш?

— Бачу іноді в місті, іноді телефонують. Так, перемовимося кількома словами: наче й не було десятків років спільного життя.

— А як наші колишні шефи, Євген Кирилович, наприклад? Щось рідко з’являється на людях. То хоч по телевізору мелькав, а зараз дедалі рідше. Хоча зовні — такий самий красунчик.

— Кирилович — молодець. Якби не деякі його тактичні осічки — був би Президентом. Можливо, й Україна була б зараз зовсім іншою, — Анатолій глибоко зітхнув. — Та й ми могли б десь біля нього бути, га! — Анатолій засміявся й легенько вдарив Богдана по плечу.

— Ні, Толю, час безповоротно минув. Не треба шкодувати за тим, чого не сталося. А ти, бува, не маєш його телефончика?

— Звичайно, маю. Ми іноді зв’язуємося. Точніше, я йому телефоную. Записуй.

Анатолій продиктував номер мобільного телефону.

— Як ти думаєш, Толю, якщо я подзвоню Євгенові Кириловичу, він не пошле? — сказав, занотовуючи в записник цифри, Зорій.

— Ти що, він нормальний мужик, своїх не забуває. Навіть таких вредних, як ти.

— Чому ж це я вредний?

— Бо щось хитриш. Не просто ж так мене тут зустрів, га? — Анатолій Чорний знову поплескав Богдана Зорія по плечу. — Та гаразд, не переживай, дядя жартує.

Коли приятелі виходили з території Софії, побачили, як з вузеньких бокових дверей дзвіниці двоє міліціонерів вивели й посадили в «Жигулі» високого худого підлітка, який зовсім не опирався. На його обличчі, як здалося Богданові Даниловичу, наче промайнула світла усмішка.

З

Сашко Тесля сидів на м’якому старенькому дивані в невеличкій кімнаті, яку все ж полковник Зорій назвав вітальнею, и чекав, коли Богдан Данилович приготує каву. Письменник уперше прийшов на власну квартиру Зорія, і тепер із цікавістю розглядав прості вітчизняні меблі, закарпатську стінку, велика частина площі якої належала книжкам. По корінцях обкладинок Сашко визначив, що більшість із них гною біографію починала з видавництва, яке друкувало серно бібліотеки «Огонёк». Жуль Верн, Віктор Гюго, Аполлон Майков, Проспер Меріме, Лев Толстой, Антон Чехов, Федір Достоєвський, Олександр Пушкін, Михайло Лєрмонтов, Теодор Драйзер, Михайло Салтиков-Щедрін… Серед струнких рядів красивих видань якось окремішньо причаївся замацаний томик «Кобзаря». Теслі хотілося покопатися в бібліотеці полковника. На чужих же полицях завжди знайдеться хоч кілька незнайомих видань, які зацікавлять книголюба. Особливо такого, як Сашко.