— Та це ж він, здається, грохнув особисто Євгена Коновальця?
— А то хто ж. Тоді всі чекісти щиро вірили, що боротьба з українськими буржуазними націоналістами — свята справа. Так вважали до 1991 року й мої українські колеги. І серед основних мотивів, через які в той період багато хто пішов із нашого КДБ — несприйняття того, що до влади в Україні прийшли українці. Бачте, «понімаєтє лі», самі, у своїй державі почали собою керувати.
— А можна буде у вас взяти на певний час цю книжку? Бо в моєму романі є тема, близька до тих подій, про які, мабуть, і пише Судоплатов.
— Звичайно, візьми. Тільки можеш сміливо ділити все, про що написано, навпіл. Наприклад, він описує загибель командира УПА Романа Шухевича зовсім не так, як було насправді.
— А звідки ви знаєте, як було насправді? Про це ж, кажуть, нікому не відомо.
— Аби не знав, не говорив би. Судоплатов пише, що він особисто разом із генералом Дроздовим та двадцятьма оперативниками оточили сільпо, де, мовляв, ховався Роман Шухевич. Дроздов вимагав від командира УПА скласти зброю, тоді начебто йому гарантувалося життя. Але у відповідь пролунала автоматна черга, й Шухевич відразу спробував прорвати кільце оточення, кинув дві гранати, зав’язалася перестрілка, під час якої його й убито. Скажу відверто — цілковита нісенітниця. Хотів би я бачити, як генерал Дроздов кричить на повні груди: «Романе, курва його мамі, здавайся!» А у відповідь: «Русскіє, тобто українці, не здаються!» А насправді — ні Судоплатова, ні Дроздова безпосередньо під час військово-чекістської операції в селі Білогорща не було, хоча саме вони ту операцію розробляли. А керував особисто ліквідацією Шухевича і брав у ній участь полковник Шурубалко, якого я добре знав і з яким не раз говорив на цю тему. На жаль, він недавно помер. Видатний був «бандолов», як зазвичай називали тих, хто безпосередньо брав участь у ліквідації оунівського підпілля в повоєнні роки в Західній Україні.
— Усе ж, як насправді загинув Шухевич?
4
«Уже п’ятий рік по війні, а на терені Західної України все ще неспокійно. По схронах і криївках ховаються залишки в недалекому минулому грізної сили — Української повстанської армії. Про якийсь організований спротив узагалі не йдеться. Переховуватися стає дедалі важче. Постійна масована владна пропаганда дає свої результати: місцеві жителі вже
не вірять у перемогу тих, кого до останнього часу підтримували, кому допомагали, кого переховували. Активна вербувальна робота органів держбезпеки призводить до тотального агентурного проникнення в усі ланки оунівського підпілля. Потуги Служби безпеки ОУН уже неефективні. Суцільна підозрілість спричиняє недовіру і взаємознищення. Єдина сила, яка ще намагається підтримувати повстанців — колишнє греко-католицьке духовенство, що формально перейшло в православ’я.
Саме на виявленні тих священнослужителів, які контактували з націоналістичним підпіллям, і була сконцентрована увага місцевих органів МГБ. Завербовані з-поміж підпільників агенти щодня надавали інформацію про те, хто з ким зустрічається, кому передає гроші, де переховує зв’язкових. Відразу після новорічних церковних свят чекісти провели операцію і заарештували найактивніших пособників оунівського підпілля — священиків Паснака, Головацького, Постригана, Чайковського, Вергуна. Ось він зізнався, що не раз переховував у себе найближчих соратників головнокомандувача УПА Романа Шухевича — Дарину Гусяк (псевдонім «Нюся»), Галину Дидик (псевдонім «Анна») та інших.
У всіх конспіративних квартирах, «зданих» агентурою і заарештованими членами підпілля, чатували засідки; за виявленими, але залишеними на волі з метою подальшого спостереження зв’язковими встановлено посилений контроль.
Третього березня 1950 року співробітникові відділу 2Н Управління МГБ у Львівській області капітанові Копєйкіну зателефонувала його агент «Поліна» й повідомила, що в цей день її будинок на вулиці Леніна має відвідати зв’язкова Шухевича Дарка Гусяк. В об’єктивності «Полічи» Копєйкін не сумнівався, бо вона — досвідчена й активна оунівська підпільниця — не лише явилася з повинною й добровільно пішла на співробітництво з держбезпекою заради звільнення заарештованого МГБ її брата, а й видала не одного свого соратника в боротьбі.
Будинок за вказаною адресою оточили співробітники зовнішнього спостереження й навпроти обладнали спостережний пункт. Після зустрічі з «Поліною» зв’язкова Шухевича кілька годин петляла вулицями Львова, поки це не набридло філерам. О 18:30 того самого дня Дарку Гусяк, що йшла вулицею Набайко, догнали двоє чоловіків, які, порівнявшись із нею, зненацька схопили її за руки. Тут же підбігло ще четверо, які швидко обшукали жінку. Ні пістолетом ТТ, ні отрутою «Нюся» скористатися не встигла.
У внутрішній тюрмі Львівського управління МГБ зв’язкову командувача УПА допитували «по-дорослому», використовуючи не лише ненормативну лексику на кшталт «подстилка ты националистическая». І хоч били сильно, «Нюся» трималася мужньо. Після допиту її кинули в тюремну камеру-лазарет, де її вже чекала агент МГБ «Роза». Густо змащене зеленкою тіло й відповідний грим мали б засвідчити, що над «Розою» на допитах так само знущалися. Досвідчений агент, що пройшла школу співробітництва з гестапо й була перевербована МГБ, швидко увійшла в довіру до Гусяк.
І та наступного ж дня, вважаючи «Розу» своєю соратницею, забувши про всі оунівські інструкції, попросила передати записку Наталці Хробак у село Білогорща, оскільки її сусідку по камері мали найближчим часом відпустити. «Нюся» написала:
«Мої дорогі! Майте на увазі, що я потрапила до більшовицької в’язниці, де немає людини, яка б пройшла те, що на мене чекає, і не зламалася.
Після першої стадії я тримаюсь, але не знаю, що буде далі. М. (ідеться про ще одну зв’язкову Шухевича «Монету» — К. Зарицьку, теж заарештовану на той час МГБ. — Авт.) приводили на очну ставку, вона героїня, тому що трималася 5 місяців.
Цілую. Нуська.
Про мене дуже багато знають, а основне питання — це про ШУ і ДИ (тобто про Шухевича і Дидик. — Авт.). Мене захопили шестеро, і не було можливості покінчити із собою. Знали, що у мене є пістолет і отрута».
ebooksa