А деякі пенсіонери знаходили собі застосування й в іншій сфері буття. їхні навички бійців ще певний час жили в них і виявлялися не лише в побуті. Багато хто не припиняв тренуватися й у цивільному житі: вони бігали, повторювали з дня на день «кати» рукопашного бою, бойового карате.
Таким бійцем був і Петро Крюк. В охорону одного з найбагатших і найвпливовіших людей України Миколи Назарова він потрапив невипадково: для цього йому знадобилися неабиякі здібності й навіть хитрощі. Ще більше хитрування Крюкові довелося застосувати, щоб потрапити в коло найбільш довірених осіб «хазяїна». Саме Петра Крюка нерідко брав із собою як особистого охоронця син Миколи Яковича — Генна дій. Перебуваючи в центрі подій, що відбувалися під час поступового обернення колишнього пересічного економіста Миколи Назарова на державного чиновника найвищого калібру, Петро Крюк не просто виконував оплачені функції охоронця: він дуже скрупульозно збирав інформацію, потрібну йому для втілення найзаповітнішої мрії в житті. Мрії, з якою він не розлучався відтоді, як уперше усвідомив себе людиною, здатною на великий і серйозний вчинок. Вчинок, який приголомшив би не лише тих, хто знав Петра з дитинства, а й усіх нормальних людей, які звикли сприймати навколишній світ як низку взаємопов’язаних та закономірних подій і які звикли покладатися на власний життєвий досвід, не завжди зважаючи на винятки з класичних правил поведінки окремих особин, що траплялися в історії загальнолюдського розвитку.
З такими самими, як він, охоронцями Петро Крюк намагався будувати рівні й прості стосунки за шевченковим принципом: у всякого своя доля і свій шлях широкий. Мовляв, виконую свої функції добросовісно, а в усьому іншому — в душу не лізьте. Мабуть, і хазяї Крюка, відчуваючи в ньому якісь особливі, відмінні від інших бійців риси, ставилися до нього з повагою й певною пересторогою: «мокрих» справ не доручали, кепкували й підколювали обережно, без фанатизму, наче побоювалися, що цей кремезний, професійно підготовлений чоловік може дати відкоша.
Сьогодні Петро Крюк вирішував, можливо, найважливішу в своєму житті дилему: досягати й далі своєї головної мети, до якої вже близесенько, чи спробувати врятувати життя тому нещасному, якого тиждень тому притягли невідомо звідки й кинули до вівчарні. Саме так тут називали підвал, де працювали «раби» — люди, приречені на довічну каторгу й мученицьку смерть. Смерть у невідомості, без сповіді, причащання та відспівування. Петро не знав, скільки таких нещасних працювало в підвалі на так званій «хімії» — не його то було діло. Але той мужик, якого Крюк побачив випадково, довго стояв перед очима колишнього спецназівця. У ньому знову прокинувся дух співробітника спецслужби. Петро знав: якщо й у цьому разі вдавати, наче все, що відбувається, його не обходить, — він перестане себе поважати. Тож він, полковник спецназу Петро Крюк — такий самий покидьок, як і ті кінчені бандити, що ходили разом із ним з пістолетами під пахвами навколо «височайшого тіла», в яке іноді так хотілося випустити всю обойму з «макара».
І Петро Крюк вирішив цього разу вчинити так, як ще в житті не вчиняв: він відмовився від ретельно розробленого й детального плану, без якого ніколи не починав робити навіть найменшого і незначного кроку. Петро Крюк уперше вирішив діяти за обставинами. Діяти так, як підкаже ситуація, як підкаже інтуїція, як підкаже серце.
З
«Бій відлунав, а Микола ще довго лежав у норі. Цей лисичий прихисток він запримітив ще восени, коли обстежував місцевість навколо обладнаного схрону і спостерігав, чи, бува, не стирчить щось із-під землі. Нора між двох товстих ялинових коренів була вузька. Тоді, ризикуючи натрапити на хазяйку підземного помешкання, Микола спробував протиснутися між корінням ногами вперед. Але це йому не вдалося: одяг задерся аж до голови, й чоловік, залізши в нору лише наполовину, насилу звідти виборсався. Та Микола не звик відступати. Узяв зі схрону лопату, повернувся до нори й кількома вправними рухами розширив лаз. Згодом він ще навідувався до цього місця й подумки відзначав: невидимі для стороннього ока мітки, які він попередньо поставив, залишалися недоторканими, що могло означати — лисиця нору покинула.
Коли споночіло, Микола не став вилазити на поверхню. Він, хоч і молодий, але досвідчений воїн, розумів, що зовнішня тиша може бути пасткою. Енкаведисти ж могли залишити засідку, навіть якщо не знайшли схрону. Що нагорі ще не все закінчилося — Микола зрозумів, коли він явно почув: хтось поруч ходить. Рухи невідомого обережні, тихі, скрадливі: навіть принюхавшись, хлопець не вловив ні запаху тютюну, ні перегару, що зазвичай супроводжували бувалих військовиків. Ті звуки невдовзі припинилися — той хтось, мабуть, пішов собі далі.
І хоч як незручно було Миколі стирчати в тій норі, він живий і навіть не поранений, і тому міг, особливо не переймаючись, перетерпіти. Доводилося зазнавати й не таких випробовувань. А головне, у нього багато часу, щоб обмізкувати все, що трапилося з ним. Що трапилося з тими, які ще кілька днів тому оточували його, жили з ним, говорили з ним, ділилися останнім шматком хліба. У його уяві пропливали обличчя побратимів, що один за одним падали від куль ворога. Те, що всі загинули, Микола не сумнівався: це сталося на його очах. Боліло ж, пекло пеком йому інше. Те, що сталося хоч і під час бою, але за значенням для самого Миколи було ще ближчим, ще інтимнішим і ще трагічнішим.
Затиснутий корінням вікової ялини Микола Валюх на псевдо «Крук» прокручував плівку давніх спогадів і накладав ті кадри на події позавчорашнього дня. Ось він, уже дорослий юнак, прощається з матір’ю перед тим, як остаточно полишити цивільне легальне життя й перейти в підпілля. І мати довго не відпускає його від себе, наче відчуваючи, що побачитися з рідним сином їй уже не доведеться. Софія повідала Миколі про те, чого ніколи й нікому в житті не розповідала. Її чоловік Тарас Валюх, який теж уже багато місяців воює з совітами, виявляється, колись зґвалтував Софію, і вона мусила вийти за нього заміж, хоча любимі все життя лише одну людину — Олеся Косовського. Мати це розповіла Миколі тому, що її гріх тяжким каменем лежить на серці, не даючи продиху і змоги жити. Повідавши таємну історію свого життя Миколі, Софія попросила в сина пробачення. Вона не винить у тому, що сталося, батька. Вона просить Миколу просто пам’ятати це. «Не роби, сину, помилок, які довелося все життя спокутувати твоїм батькам. Пам’ятай, що старі люди кажуть: якщо пішло в когось у роду щось не так, то й надалі у всіх поколінь життя буде кострубатим».
Чорно-білі затуманені часом картини з матір’ю поступово стирають яскраві події позавчорашнього дня. Хлопець ніяк не чекав, що до їхнього схову разом із провідником «Остапом» завітає Миколин батько — Тарас. Дивним і несподіваним виявилося й те, що разом із батьком до схрону протиснувся і… Лесь Косовський. Микола його добре знав, бо той жив у тій самій місцевості, де мешкала й сім’я Валюхів. Але побачити їх разом після того, що він дізнався від матері, Микола аж ніяк не чекав. У схроні всі пробули недовго. «Остап» віддав якісь розпорядження, весь його загін покинув схрон і, наскільки зрозумів Микола, вояки прилаштовували якийсь цінний вантаж.
І нарешті те, що не лише найяскравіше запам’яталося, а кровоточило відкритою болючою раною — останні хвилини бою з совітами, коли одними з останніх, хто вцілів і відстрілювався від навали енкаведистів, були його батько Тарас і Лесь Косовський.
Усе трапилося майже миттєво. Косовський крикнув: «Тарасе, пробивайся до своїх, треба їм повідомити, де скриня». Тарас різко повернувся, подивився в очі
Лесеві, підняв автомат, цілячись йому просто в груди.
Але довга автоматна черга прошила Тарасові спину.
Той упав, устигнувши натиснути на курок. І за мить поруч із Тарасом Валюхом уже корчився в передсмертних муках Олесь Косовський.
Ніхто, жодна людина із загону «Остапа» не вийшла живою із тієї м’ясорубки. Ніхто.
Окрім Миколи.
Ніхто, жодна жива душа не знає, хто убив Тараса Валюха. Ніхто.
Окрім Миколи.
ebooksa