— Ходім-ходім, — зрозумівши стан гостя, промовив Едічка. — Ваш об’єкт не в кращому стані, ніж цей, — він кивнув у бік розпанаханого чоловіка.
Вони пройшли в двері й попрямували довгим коридором. Хоч світло було неяскраве, Зорій із жахом помітив, що по обидва боки коридору під стінами просто на підлозі лежать голі трупи, причому в деяких купах тіла просто перепліталися, й не можна було зрозуміти, чи то цілі трупи, чи, може, їхні частини.
Солодкий нудотний присмак у роті, що з’явився відразу, щойно Зорій переступив поріг моргу, не полишатиме його кілька днів. І згодом, коли мине багато місяців, Богдан Данилович відчуватиме такий самий присмак, наче він знову зайшов у той страшний коридор і опинився поруч із купами напіврозкладених тіл.
Нарешті вони увійшли в кімнату, схожу на камеру схову. Лікар відчинив дверцята й витягнув з металевої шафи ноші, які виїхали на маленьких коліщатках чи на полозках з ніші.
— Ось тіло вашого утопленика, — лікар зібрав простирадло й зіжмаканим запхнув собі під руку.
Те, що Едічка назвав тілом, було лише купою розкладеного й смердючого м’яса. Зорія знову знудило, він відійшов убік і виблював просто на кахельну підлогу. Симко ж і далі спокійно дивився на те, що лежало на ношах.
— Ну, і кого чи що тут можна впізнати? — він подивився на лікаря, немов чекаючи від нього якихось пояснень.
— Я ж тобі ще телефоном пояснив, що сомики й раки тут непогано попрацювали. Хоч як дивно, але єдине, що тут можна ідентифікувати, так це труси, — Едічка гигикнув. — Хоч їх-то дружина, якщо вона в нього є, може упізнати.
— Є в нього дружина, є, — Симко не сердився на лікаря, бо знав, що той щодня й не таке бачить, і вже звик до подібних картин «з натури». — Богдане, що будемо робити?
Зорій уже опанував собою, витерся носовиком, знову підійшов до нош і тепер уже уважно придивився до купи з набору людських останків.
— Ніні показувати цього не можна. Можливо, є якийсь інший спосіб дізнатися, належить це все письменникові чи комусь іншому. Там… генна експертиза чи антропологічна.
— Ви що, панове?! Яка генна експертиза?! Ви бачили, скільки в коридорі невпізнаних трупів? їх стягують сюди щодня з усього Києва, вони тут лежать тижнями, місяцями; завоняли мені і тіло, і душу. А потім все одно ми це все добро совковими лопатами згрібаємо в коробки й он там закопуємо на смітнику, який називаємо кладовищем для невпізнаних. Знаєте, скільки коштує така експертиза? Та й треба з чимось порівнювати, потрібен, сказати б, вихідний матеріал.
— Гаразд, — перебив лікаря Зорій. — Ми підемо іншим шляхом. Ви можете мені дати ці труси з собою?
Можу, звичайно, як виняток. Але після цього вони вже не матимуть жодної судової перспективи, тобто речовим доказом бути не можуть.
Нічого, — Зорій уже заспокоївся й почав мислити як досвідчений опер. — Давайте мені цей речовий доказ, навіть якщо НІН таким уже не є.
— Єдине, що я можу зробити — це віддати на експертизу частину біоматеріалу і рештки крові, щоб встановити в них, наприклад, наявність алкоголю чи отрути.
— А ви можете попросити, щоб усі необхідні дослідження зробили швидко?
— Звичайно, можу.
— Дякую.
Коли Зорій і Симко сіли в автомобіль, Гена Вареник, рушивши з місця й проїхавши кількасот метрів, сказав:
ebooksa