— Ти, мабуть, чув про такого радянського розвідника Абеля. Він справді був талановитим кадровим співробітником КДБ, а не агентом. Його справжнє ім’я — Вільям-Август Генріхович Фішер. Після провалу в 1957 році в СІЛА його спочатку засудили до ЗО років, а через п’ять років обміняли на Пауерса — пілота американського літака-розвідника, збитого над СРСР. Потім Абель ще з десяток років учив чекістської майстерності молодих кадебістів. Так от, хто-хто, а Абель знав ціну нашій внутрішній агентурі. Він зі знущанням писав, що не все населення займається виказуванням, а тільки процентів двадцять. Особливо не вистачає донощиків у селах і серед робітників. А от щодо міської інтелігенції, то тут усе благополучно. Якщо чотири друга, пише Абель, зберуться увечері «розписати пульку», то на ранок буде п’ять доносів.
— А чому п’ять?
— П’ятий — від сусіда, який підслуховував під дверима. Тут головне — ідейне стукацтво, а не твої агенти-бандюки… Ти ж їх вербуєш винятково на компрі. А в мене переважна кількість — добровільні, а точніше — ідейні помічники.
— Ага, ідейні стукачі, — Симко налив по повній.
— Ну, як ти можеш таке говорити? — взявши в руку чарку, нарочито серйозно сказав Зорій.
— А як? Можна подумати — твої письменники, журналісти, співаки, театрали так добровільно прибігли до тебе й попросили включити їх у твої агентурні тенета? Добровільні мухи, їдять його мухи.
— Ти знаєш, — Богдан Данилович простягнув руку з чаркою, — я навчився уникати суперечок навіть тоді, коли на всі сто відсотків упевнений, що моя правда. Раніше я б ув’язався в бій, тобто в суперечку, почав би доводити, що я маю рацію.
А тепер… Спокійно відходжу (образно) вбік, і дуже пишаюся собою, що не сперечаюся. Я отримую садистське задоволення від того, що не сперечаюся. Моя правда, знаю, що моя правда, а не показую цього. А найбільший кейф знаєш від чого? Коли візаві сам доходить до того, що я маю рацію. Усвідомлювати те, що ти, виявляється, баран, і до цього ти доходиш самостійно… Ох, як це неприємно. Йому. А мені, кажу ж — кейф. Чи це не садизм, га?
— Давай вип’ємо, садист, — Симко почаркувався. — За наше здоров’я!
…Вони вийшли з ресторану. Недалечко за рогом будинку почулися потужні хлопки, й угорі на тлі темного неба розсипалися кольорові гірлянди вогнів.
— Я б усі нічні феєрверки зібрав до купи й засунув у заднє місце тим, хто платить за них гроші.
— А я зробив би те саме, але постраждалим у мене виявився б той, хто дозволяє такі феєрверки, особливо вночі.
— Ну, ми з тобою й відсталі. Людям же подобається.
— Яким людям? То ж збоченці.