І він нікому, навіть своїй матері не розповість, як тряслися в нього руки після того, як він випустив автоматну чергу в свого батька».
4
Тільки тепер, коли Зорій читав уривки з рукопису, який йому віддала дружина письменника Теслі, до нього дійшов справжній зміст того, що розповів Богданові Даниловичу на останній зустрічі на явочній квартирі полковник Файлов.
Тоді, коли основний смисл їхньої бесіди стосувався небезпечної ситуації, що склалася довкола Шершуна, Зорія та й самого Дениса Файлова, Богдан Данилович вислухав сповідь колеги просто як чемна й вихована людина. Насправді в той час Зорієві було не до карколомних кульбітів з історії чужої сім’ї. Тоді Богдан Данилович не дуже-то й зрозумів, хто кому «Антон бабі сестра втретє». Зараз же, читаючи сторінки незакінченого роману Сашка Теслі, Зорій згадав мимохідь кинуту Файловим репліку, що про історію його сім’ї розповів одному письменникові, який звернувся до Дениса після того, як отримав від співробітника СБУ підказку про людей, котрі мають стосунок до архівних матеріалів, над якими в той час працював письменник.
Той монолог Дениса Файлова тепер так яскраво відтворювався в пам’яті Зорія, що він наче чув того знову, зараз, у своїй кімнаті. Причому цей монолог Файлова в уяві Богдана Даниловича переплітався з картиною моргу, де на ношах лежала купа з м’яса й кісток, що могли належати…
Тоді полковник Файлов схвильовано розповідав про своїх батьків. Розповідав саме те, про що Зорій прочитав у рукописі Сашка Теслі. Зорій розумів: деякі деталі розповіді, викладені в романі, є творчим вимислом письменника, Тесля ж ніяк не міг знати, наприклад, того, що думав один з героїв роману Микола Валюх, тим більше — ніхто, окрім нього, не міг знати про те, як загинув його батько Тарас і коханий його матері Лесь Косовський.
Богдан Данилович відкинувся на спинку фотеля, заплющив очі й у кімнаті, здалося, прозвучали слова Дениса Файлова. Наче слухаючи їх знову, Зорій лише тепер усвідомлював, наскільки ті слова для його колеги й побратима були значущими. Саме їхнім змістом (тепер Богдан Данилович був у цьому певен) і жив по-справжньому полковник держбезпеки Денис Файлов, син члена Організації українських націоналістів, бійця Української повстанської армії Миколи Валюха і оунівської підпільниці Галини Босак — тієї Гані, про яку й пише у своєму романі Сашко Тесля.
Але знову-таки, тільки тепер Зорій зрозумів, яка частина розповіді Дениса Файлова була для того найбільш хвилююча, найрідніша й найболючіша.
«…Коли я, закінчивши Вищі курси КДБ, вже працював у контррозвідці, цілком випадково, як це зазвичай і буває в житті, познайомився з гарною дівчиною з божественним ім’ям Злата. Не знаю, хто з батьків дав їй те ім’я, але вона цілком йому відповідала. Злата була не просто красуня. Вона випромінювала світло, її усмішка направду була сонячною. Дівчину всі любили, а я… Я просто помирав, коли ми розлучалися хоч на день. Ми кохали одне одного так, як не кохав ніхто й нікого в житті. У нас було стільки спільного, що ми розумілися з півслова. Тільки-но я про щось подумаю, а вона про це вже говорить. Іноді ми навіть лякалися — так наші думки, погляди й оцінки збігалися.
Ми зустрічалися майже рік і вже однозначно вирішили побратися. На той час Злата закінчила університет і, власне кажучи, майбутній шлюб для нас мав лише формальний характер, бо ми вже кілька місяців жили як чоловік і дружина. Коли Злата повідомила, що вагітна, ми раділи як діти, мріяли, будували плани на майбутнє.
Я познайомив Злату зі своєю мамою. На той час мій батько вже помер, і мама лишилася єдиною рідною людиною, яка мене завжди розуміла, підтримувала й захищала. Вони відразу ж порозумілися: майбутню невістку мама полюбила, як дочку, а Злата її полюбила як свою рідну матір. Ми зі Златою, навіть не соромлячись, зізналися їй, що чекаємо дитину, на що мама, як мені тоді здалося, гірко зітхнувши, лише сказала: «Як вийшло — так вийшло. Долю не обдуриш». Я досі дивуюся, як вона вже тоді могла відчути, що у нашій історії щось не так, і що її зітхання незабаром переросте у трагедію…»
5
«Усе настільки швидко відбувалося, що Аня й незчулася, як дала згоду на одруження з Гнирею. Капітан був наполегливим, але не нахабним. Якби не «Крук», то Аня іншої пари собі й не хотіла б. їй подобався цей симпатичний молодий чоловік. Але у прийнятті остаточного рішення переважили не так почуття, як усвідомлення того, що вона вже вагітна. Стан матері-одиначки її лякав. Вона панічно боялася розголосу. (Ох, цей розголос!) Більше того, Аня уявляла свою маму, подруг і просто їхніх знайомих, малюючи картину своєї появи у себе вдома з черевцем чи з дитиною — й без чоловіка. Тому на раптову й наполегливу пропозицію Гнирі вийти за нього заміж Аня майже відразу відповіла згодою. Для неї найголовніше було те, що вона носить у собі дитину її коханого «Крука», навіть справжнього імені якого вона не знає і якого… Якого вже немає на білому світі.
Так зване весілля пройшло у дворі будинку, в якому жив капітан Гниря. Кілька столів з простими клейонками, дерев’яні лавки, накриті старенькими покривалами й великими вовняними хустками, проста і скромна їжа, рідкі й не дуже наполегливі вигуки «гірко», десяток гостей, серед яких і Ганя. Її посадили поруч із військовиком у формі зі знаками артилериста.
Як потім, за ближчого знайомства сам капітан пояснив Гані, він працює у військкоматі, тому що був тяжко поранений у бою і для справжньої військової служби вже не годний. Капітан Файлов Юрій Михайлович (саме так він відрекомендувався Гані) відразу ж почав залицятися до дівчини і протягом усього весілля майже не відходив від неї ні на крок.
Юрію Файлову сподобалася ця проста й симпатична дівчина. Він щодня заходив до неї в магазин, приносив квіти, цукерки, а після роботи вони гуляли містом, капітан розповідав різні пригоди зі свого бойового минулого, Ганя вдавала, що їй це цікаво, слухала, співпереживала, просила розповісти ще. За два тижні вони побралися. На їхньому весіллі були ті самі люди, що й на весіллі Ані та капітана Гнирі.
Після знайомства й весіль Аня й Ганя часто зустрічалися, гомоніли про свої дівочі справи і майже в один час зізналися, що відчувають вагітність. Так само підтримували дружні стосунки два капітани, які день у день торували собі службовий шлях у напрямку столиці України. І в них це виходило. Один товариш Гнирі на службі, який обіймав посаду начальника відділу кадрів в органах держбезпеки в Києві, пообіцяв йому там-таки знайти пристойну посаду. Ну, а Гниря божився не забути й про Файлова.
Через сім з хвостиком місяців подруги народили: у Ані знайшлася дівчинка, яку за бажанням Вадима Вікторовича назвали Златою, а в Гані народився хлопчик, якого особисто Юрій Михайлович назвав Денисом. Молоді подружжя в неділю гуляли парком біля університету, жінки погойдували дитячі візочки, раз у раз нахиляючись до своїх чад, агукаючи й сюсюкаючи, поправляли пелюшки, чоловіки вели розмови про міжнародне становище, про імперіалізм і про плани на майбутнє, яке вони вже пов’язували з роботою в Києві, яку ось-ось мають отримати.
Під час однієї з недільних прогулянок на алею парку з-за дерева вийшов мужчина у сірому пом’ятому піджаку й перегородив парам дорогу. Жінки, які котили візочки позаду своїх чоловіків, побачили, як незнайомець, не поспішаючи, вийняв з кишені пістолет і навів його на капітана Гнирю. Той з несподіванки став як укопаний. Капітан Файлов, не розуміючи, що діється, теж завмер. Ураз поперед свого чоловіка прожогом вискочила Аня й затулила його собою. Пролунав постріл. Аня зойкнула й схопилася за ліве плече. Гниря підхопив дружину під руки й разом із нею осів.
А за мить пролунав ще один постріл, і незнайомець, лівою рукою схопившись за лівий бік, упав горілиць на землю. Аня рвонулася з рук чоловіка і ступила крок до стрільця. Тут же підбігла до нього й Ганя. Мужчина повільно випустив пістолет, з якого щойно пустив собі кулю в серце: з його рота разом із цівкою крові виповзло останнє слово «…Аня». Обидві жінки присіли навпочіпки й прошепотіли, наче видихнули, «Крук». Потім звели очі одна на одну. Аня дивилася з подивом, Ганя — з неприхованою ненавистю».
ebooksa