Тільки-но Богдан Зорій переступив поріг своєї квартири, як задзвонив мобільний телефон. Полковник подивився на екран: телефонував Петро Симко.
— Алло, Богдане, привіт!
— Привіт, давно не бачилися. Я вже замріяно блаженствую вдома і дякую Богові, що мені вдалося так легко сьогодні від тебе відкараскатися. А виходить, даремне розмріявся. Тільки не кажи, що знову повертаємося в шинок — я вже ходжу в трусах.
— Я радий, що настрій у тебе милостивий і домашній. Але хочеш ти чи ні, я тобі його трішки зіпсую. Словом, зателефонував черговий по області: в Дніпрі в районі Садів знайшли труп мужчини. За попереднім оглядом криміналістів, тіло пролежало у воді 6–8 днів. Від хижаків підводного царства труп сильно постраждав, але єдиний елемент гардеробу, а саме — сімейні труси, цілі, і їх можна ідентифікувати. Хочеш подивитися на утопленика, може, впізнаєш у ньому свого письменника? До речі, ти не запитував у народної співачки, в яких трусах пішов із дому її чоловік?
— Петре, годі блазнювати. Те, що ти став полковником і випив сьогодні горілки, не дає тобі права насміхатися над людським горем.
— Та я ж нічого, навпаки, знаючи, як ти переживаєш за свого, так би мовити, друга, намагаюся тебе підтримати й підбадьорити.
— Гаразд, вважай, що вже підтримав і підбадьорив. Де зараз тіло, що знайшли?
— У морзі на Оболоні.
— Уже зараз пізно, і я, відверто кажучи, боюся телефонувати й говорити про труси. До завтра нічого не зміниться, а вранці ми з тобою спочатку самі подивимося на труп, а потім уже визначимося, що робити далі. Годиться?
— Як скажеш, — Симко полегшено зітхнув. — Я, кажу тобі, боявся, що схочеш терміново їхати в морг. Ти — мудрий керівник.
— Знову починаєш? Ну, ти й зануда. До завтра.
— Бувай.
Попри те, що Симко не лише раз по раз натискав на ґудзика дзвінка, а й гамселив ногою в металеві двері моргу, ті довго не відчинялися. Нарешті почувся скрегіт замка й на порозі з’явився чоловік років п’ятдесяти у засмальцьованому халаті, що лише віддалік нагадував спецодяг лікаря.
— Я ж тобі, Едічка, йопересете, телефонував і попереджав, що буду о дев’ятій у тебе. Ти що, тут проводиш з трупами сеанс спіритизму чи літаєш з ними, як гоголівська паночка-відьма?
Не жартуй, Петю, — пробурмотів лікар. Його рот був набитий їжею, яку він із задоволенням жував.
У супроводі Едічки Симко й Зорій пройшли коротким коридором і опинилися в кімнаті, схожій на пральну. Викладені синьою дешевою кахлею стіни, оторочені такою самою 11, читкою ванни, оббиті цинком чи якимось на нього схожим білим металом столи — усе це справляло гнітюче враження. На одному зі столів — розпанаханий від шиї до паху груп, над яким, мабуть, і ворожив до приходу відвідувачів Едічка. До столу, на якому лежало тіло небіжчика, приставлено маленький металевий столик з медичними інструментами. На деяких із них застигла кров, а між ними лежав розгорнутий папір, а на ньому — порізане сало, хліб та кілька редисок. Від цієї картини Зорія занудило, але він мужньо тримався.
— Чи можемо ми вже зараз приступити до діла? — запитав Богдан Данилович, побачивши, як лікар підійшов до столика, узяв кусочок сала і, вкинувши його в рот, знову почав жувати.