Раптом вона повернулася до Богдана Даниловича.
— Вибачте, ви будете стояти?
— Та стою ж поки що.
— Я ще збігаю дещо візьму, однаково довго чекати.
— Будь ласка.
Дівчина швидко відійшла, а в Богдана Даниловича калатнуло серце, наче він зустрів знайому людину, та не може згадати, де він її бачив. За кілька хвилин дівчина знову стала перед Богданом, сказала «Дякую».
— Здається мені, що ми з вами вже десь зустрічалися, — Богдан сам ошалів від такої банальності. — А вам так не здається? — Зорій наче забув, скільки йому років.
— Ні, — просто відповіла дівчина, навіть не повернувши голову в бік Зорія.
Але Богдану цього було мало. Він уже знав напевне, що десь цю дівчину бачив, а можливо, і не просто бачив, а й спілкувався з нею.
Хоча Богдан Данилович стояв у черзі за дівчиною, вийшов змагазину першим, бо вона ще затрималася біля столика — вкладала харчі в пакети.
— Я на вас чекаю, — Богдан Данилович зробив крок назустріч дівчині. — Не бійтеся, я не маніяк, мені від вас нічого не треба. Просто, якщо я зараз не з’ясую, де ми з вами зустрічалися, я не спатиму до кінця свого життя. Більше того, кінець настане значно швидше, ніж мені хотілося б.
— Я нічим не можу вам допомогти. Усі мої знайомі значно молодші. Вибачте, — схаменулася дівчина. — Я не хотіла вас образити.
— А що ж тут образливого? Що є — те є. Зате я молодий серцем і душею. Правда, інші частини мого тіла трохи старші, — намагався пожартувати Зорій.
Вона засміялася. Щиро і скромно. Не «га-га-га», як скалять зуби пусті поганулі, а просто засміялася. І тут уже Богдан Данилович був певен, що він цей сміх чув багато разів. Але згадати, де й коли, так і не міг.
Вони вже не стоять біля магазину, а йдуть тротуаром, і якби хтось збоку за ними спостерігав, то подумав би, що ці люди знають одне одного давно.
— Давайте піднесу пакети. Вони ж нелегкі. — Зорій наполегливо взявся за ношу дівчини. — І справді, важкенькі. Скупилися на цілий тиждень. У будні ходити по магазинах ніколи — навчання. Ще й самій собі треба готувати вечерю.
А мама далеко. Сніданок — ще сяк-так. Який там у студентки сніданок: чай, кава, булочка, рідше — яєшня. Обід — в інститутській їдальні. А ось вечеря — святе діло. Вечерю бідний студент, якщо він не синок чи доця багатенького Буратіно, готує вдома. Так? Усе вгадав?
Дівчина зупинилася й насилу вимовила:
— Ні, не все. Я навчаюсь в університеті, а не в інституті.
— Ну, це не так уже й важливо. А який факультет і якого університету, якщо не секрет? Колись було простіше: в Києві існував лише один університет. А зараз їх розвелося, як грязі.
ebooksa