Соло бунтівного полковника. Вершина

Хоч «Тлумача» офіційно взяли на роботу в СБУ, його зразу ввели до складу офіцерів діючого резерву Служби й залишили працювати в МЗС. Кілька разів він виїздив «у службових справах» за кордон, звітував завжди добрими результатами — і в міністерстві, і в СБУ. Його знали і в Адміністрації Президента, де мав друзів-приятелів. Зараз я пригадую, що декого з них «Тлумач» «підгодовував» недешевими подарунками. А скажи мені, старому дурникові, за які гроші він це робив? Чи не за ті, що отримував від «спонсорів» з-за кордону?

Коли стало питання ротації керівних кадрів у Службі, «Тлумач» виявився одним з найреальніших претендентів на посаду. Він вважався цивільним, а Президент чомусь став схилятися до призначення на ключові посади в Службу саме цивільних, бо вже не довіряв кадровим кадебістам. Таким чином, «Тлумач» очолив один із провідних підрозділів СБУ. — Ковтуненко замовк, наче йому самому щойно дійшло те, що в ці хвилини розповідав Зорію.

— Давайте я спробую продовжити, — Зорій розхвилювався не менше, ніж генерал. — Ваш «Тлумач» (хоча він уже давно не ваш) через придворні інтриги позбувся свого безпосереднього шефа, якого тихцем, без шуму звільнили, перевівши на «підвищення», давши в нагороду за неспротив якусь цяцьку, і який зараз надто швидко спивається. І, як неважко тепер здогадатися, нині всі сили закордонних патронів «Тлумача» (щоправда, тепер у нього, безперечно, інший псевдонім) кинуто на те, щоб його призначили на посаду, яка, схоже, незабаром стане вакантною. І вже тепер, будучи ще на старій посаді, цей, як ви висловилися, хлопець почав кадрову чистку. Він квапиться, водночас оббиваючи пороги Адміністрації, носиться з ідеями реформування Служби. По-моєму, він нині дуже близько до мети, заради якої, мабуть, і розробляли операцію наші колеги з ЦРУ.

— Значить, і ти здогадався, про кого я розповів, — констатував Ковтуненко.

— Так, іншої кандидатури я не бачу. Що ж, будемо розглядати цей варіант як поки що перший і основний. А там видно буде.

— Судячи з того, що мені сьогодні стало відомо, помилявся я, будучи певним, що зовсім здохла наша спецслужба, — генерал Ковтуненко підвівся. — Виходить, справді помилявся.

Ще якісь дурні на нас працюють за кордоном, раз ти отримав таку інформацію. Ну, діла…

Глава четверта

Дочки-матері

1

Для Олени мати завжди була найближчою подругою. Немає в світі нічого такого, про що дочка не розповіла б їй. Тож і своє кохання Олена не могла утаїти.

Трапилося так, що, одного разу приїхавши додому на вихідні, дівчина пішла до подруги Тамари — разом сиділи за партою в школі. Однокласниця теж навчалася в інституті, але в Харкові, тож бачилися вони рідко. Олена й Тамара довго гуляли вулицями рідного села, розповідали одна одній, розповідали…

Повернувшись додому, Олена відчула, що її палить. Мати теж це помітила.

— Доню, ти червона, як бурячок. Чи, бува, не захворіла?

— Та щось схоже на те, — Олена підійшла до дзеркала, розкрила рота, кілька разів акнула. — Ми з Тамарою стільки говорили на вулиці, а там все-таки холоднувато сьогодні.

— Давай зараз вип’ємо чайку і — в ліжко, — забідкалася мати. — Може, минеться.

Не минулося. Лікарі констатували запалення легенів. Вимушені канікули тривали майже місяць. Оскільки мати теж професійний медик, до лікарні Олену не повезли. Мати знала, що і як робити, тож дочка впевнено йшла на поправку.

Зате наговорилися… Саме під час хвороби Олена розповіла все. Мати була не в захваті від того, що її дочка втріскалася в старого чоловіка. Але нікуди не дінешся: життя і її покрутило. Вона прожила вік з нелюбом, тож бажала дочці щастя. Мати якось наодинці, коли батько був на роботі або десь пиячив, Олені розповіла, що давно кохає людину, яку не бачила вже понад двадцять років. Це кохання ще дитяче і юнацьке, яке на все життя залишилося цнотливим. Воно — непорочне. Навіть поцілунок, що колись майже випадково сам собою вийшов, пам’ятався, як щось наднебесне, про нього мати могла знову і знову розповідати дочці. Та вірила.

І ось донька зв’язала себе пороком, від якого немає спасіння. Лише мати це може зрозуміти, але не схвалити, не прийняти. Чому саме з нашими дітьми трапляється те, про що навіть страшно слухати, коли говорять про інших, чужих?