— Так, я трішечки слідкую за тим, що відбувається в нашій колишній конторі. Тепер, щоправда, її й конторою не назвеш. Так собі, служба, тобто комусь служить. Як на мене, то все ж зміни є, ще й які.
— Якщо начистоту, то доброго мало. Нове керівництво, що прийшло чорт знає звідки, по-моєму, взагалі не розуміє оперативних завдань. Кожен лише виконує політичні замовлення й відверто займається бізнесом. Пам’ятаєте часи, коли якийсь нещасний «Запорожець» реєстрували на тещу або троюрідну сестру двоюрідного брата, щоб тільки не звинуватили в тому, що живеш не відповідно до можливостей. Тобто не по-комуністичному. Дурня, звичайно, але тоді всі чітко усвідомлювали: якщо ти не академік чи космонавт, то ти аж ніяк не можеш заробити чесною працею таких грошей, щоб придбати власний автомобіль. Навіть горбатий «Запорожець». А зараз — бізнес ого-го! Бізнес і політичне кілерство. Реанімувалася п’ята лінія. Люди, що там служать, високопрофесійні хлопці, вони знають свою справу. Але що тільки вони зараз не роблять! Опери — тяглові конячки: розумні, начитані, виховані. Завжди так було — у ці підрозділи брали винятково обраних. Потім, коли відбулися різного роду реорганізації, саме співробітники п’ятих підрозділів стали керівниками і розвідки, і контррозвідки, і служби зовнішнього спостереження, і підрозділів боротьби з корупцією та організованою злочинністю, тобто «К», і економічної безпеки. Загальний рівень підготовки давав змогу їм, трішечки вивчивши специфіку нового напрямку роботи, успішно впоратися з покладеними на них завданнями.
Ковтуненко слухає полковника Зорія, а в самого в пам’яті спливають картина за картиною події 1991 року. Він був не лише їх свідком, а й учасником. У серпні ГКЧП заскочило його в Україні на посаді заступника голови КДБ республіки й начальника першого (розвідувального) управління. Головою тоді був ставленик Москви Микола Голушко. Він не міг приймати самостійно жодних значущих рішень, не погодивши їх із союзним Центром. Поки погоджували те й те, радилися, як бути в ситуації, що склалася в Москві, інші люди взяли на себе відповідальність за дії української спецслужби. Хоч і наламано було чимало дров, тодішній неформальний лідер силовиків Євген Марчук найшвидше зорієнтувався в ситуації; саме тому після розгону потішної московської «чрезвичайки» йому довірили посаду голови КДБ УРСР.
Генерал Ковтуненко був свідком того, як відбувалися призначення на інші посади, як по Комітетові держбезпеки вільно, наче у сільському клубі під час кіносеансу, розгулювали «рухівці», народні депутати, різні вискочки, які й до політики тоді не мали жодного стосунку. Пам’ятав він і поведінку деяких співробітників, які уявили себе борцями з ненависним комуністичним режимом, бігали з кабінету в кабінет з пістолетами в кишенях та погрожували розібратися зі всілякою «контрою». Чисто тобі ВЧК.
Тоді ж таки почали діяти свого роду «трійки», тобто комісії, що складалися з кількох депутатів Верховної Ради, в основному — «національно свідомих», які перевіряли керівний склад Комітету на лояльність до нової влади, рекомендували гідних призначити на посади, а тих, хто скомпрометував себе антидемократичними діями, пропонували звільнити взагалі з органів держбезпеки.
Саме в той час почався процес (що на ділі триває і досі) взаємної недовіри двох «дружніх» спецслужб — російської федеральної служби безпеки й української. До речі, це нормальне явище у взаєминах між будь-якими спецслужбами…
Українці завжди раніше зважали на те, що і як робить «старший брат». Але багатьох помилок, яких припустилася Росія, в Україні вдалося уникнути. Були там не лише бакатіни, а й примакови. Можливо, сам Євген Максимович Примаков особисто врятував російську розвідку від краху, а разом із нею — сотні, тисячі людей за кордоном, що колись довірилися КДБ і Радянському Союзові, повіривши в міф про справедливе комуністичне суспільство.
А українська розвідка, яка завжди була тільки філією радянської (російської), після 1991 року, в часи перманентної смути в країні, чогось набула? Чи, може, створила? Чи лише втратила? На такі запитання, як: що трапилося з розвідкою після 1991 року? що стало основою розвідки? які принципи визначено основними для її формування? — колишній начальник Першого (розвідувального) управління зараз відповіді дати не міг. Можливо, й українська, вже незалежна від Москви, розвідка й далі збирає газетні вирізки та подає їх як розвіддані, про що навіть попередній український Президент колись не витримав і сказав: «Те, що ви доповідаєте сьогодні, я прочитав у газетах учора». Що ще, крім дефіцитних ліків, надсилають своїм начальникам розвідки в Київ їхні офіційні представники та резиденти з-за кордону?
Ковтуненко був свідомий того, що навіть найкраща система не працюватиме в умовах щорічних змін керівництва не лише розвідки, а й Служби безпеки взагалі. Генерал розумів, у якому становищі перебувають у цій нестабільній ситуації агенти за кордоном, що ризикують провалитися через якогось ідіота, призначеного начальником завдяки високим зв’язкам у владних структурах чи за хабара.
Але про це все відставний генерал може лише поміркувати. Навіть ось цьому розумникові Зорію все те до лампочки, бо у нього, виявляється, свої проблеми.
— Це все добре, — сказав Ковтуненко, коли Зорій замовк. — Я вдячний тобі, що не забув старого і трішки розворушив мою застояну кров. Хоч розмовою. Наче недавно те було, а минуло вже десять років, — додав він, немов полковник міг чути, про що тільки-но роздумував генерал. — А тепер кажи, чого тобі від мене треба?
— Георгію Кириловичу, не буду особливо шифруватися: шукаю людину серед нашого керівництва, яку могли б завербувати цеерушники.
— Ні х… собі! — Ковтуненко аж поперхнувся. — Отак ось ходиш вулицями й шукаєш «крота»? Ви там що, точно подуріли всі? Ти ж начебто нормальним мужиком був, — генерал усміхнувся. — Ну, гаразд — то все емоції. Розказуй, що можна. Чим я можу допомогти?
— Георгію Кириловичу, згадайте, може, під час служби хтось із тих, що зараз у керівництві СБУ, якимось чином викликав свого часу якісь сумніви, потрапляв у якусь неприємну пригоду, особливо за кордоном. Я, власне кажучи, не знаю з якого «па» танцювати взагалі. Починаю з розмови з вами, а там, можливо, дошукаюся, що мені голову знімуть…
— Навіщо так песимістично? — Ковтуненко підморгнув. — Давай я трішки подумаю, а ти ще замов наповнювача. Тільки без кави.
Зорій попросив офіціанта, щоб той приніс двісті грамів коньяку. Поговорив по мобільному з Яругою, розлив коньяк у бокали, дізнався, що на роботі все гаразд, і тихенько сидів, чекаючи від генерала якоїсь розповіді. Ковтуненко взяв у руку бокал з коньяком, покрутив його, понюхав — і залпом випив ароматну рідину.
— Ну, що ж, слухай. Здається мені, саме ця пригода може бути тобі цікавою. Ну, а мені, якщо в тебе щось вигорить, тоді буде зовсім не смішно.
Колись, років з п’ятнадцять тому, був у мене один хлопець, закінчив факультет міжнародних відносин Київського університету. Розумненький був, хоч і «кручений». Ти ж знаєш, яких шолопаїв ми добирали для агентурної роботи. Так-от, на стадії вивчення й перевірки, знаючи про його об’єктивні добрі дані з професійної підготовки, зокрема у
знанні англійської мови, якою він розмовляв вільно, я частенько залучав хлопця до обслуговування іноземних делегацій, що прибували з англомовних та інших країн. Згодом він не лише перекладав, а й виконував мої різні додаткові доручення. Не без моєї допомоги його направили проходити стажування в США. Туди він полетів, уже маючи псевдонім «Тлумач». Хлопець вважався перспективним не лише агентом, а й майбутнім співробітником. Молодого дипломата вивчали, як одного з кандидатів на службу в органах держбезпеки. Звичайно ж, його ретельно перевіряли, в тому числі через агентуру в МЗС, а також через закордонні джерела. Скрізь йому давали позитивні характеристики. Лише одне джерело з-поміж працівників МЗС, яке навчалося разом із «Тлумачем» в Америці, повідомило, що якось «Тлумач» дуже пізно повернувся на квартиру, де він проживав зі ще одним студентом. Але на той випадок не звернули уваги, хоча всі знали, що це явна ознака чогось такого, що мало б насторожити.
Точніше, не «не звернули уваги», а нахабно ігнорували наявні дані, бо підійшли строки зарахування на роботу кандидата на вільну посаду, а претендентів було лише два. Другий же був явно слабший, та ще й перед можливим зарахуванням захворів на пневмонію, довго лікувався й урешті-решт було прийнято рішення взяти на службу «Тлумача».
ebooksa