Соло бунтівного полковника. Вершина

— Другого, Богдане Даниловичу, другого.

— А перший же кому? — просто для годиться запитав Зорій. Він знав, що зараз відповість Тесля.

— Іванові Миколайовичу, — із задоволенням промовив письменник.

8

Повідомлення помічника глави Секретаріату Президента про загибель міністра внутрішніх справ Кривученка шокувало Клютова. Але Віктор Романович — сильна людина, будь-які негаразди його лише загартовували, змушували зібрати всі сили та здібності й сконцентруватися на подоланні проблеми з мінімальними втратами.

«Так, перший пішов, — подумав Клютов. — Треба кудись забитися й обдумати ситуацію в спокійній обстановці. Принаймні смерть Кривученка повинна відвернути увагу есбеушників від замаху на Президента. А щодо смерті міністра внутрішніх справ — у мене совість чиста. Якщо там і запідозрять, що із самогубством щось не так, то мене вони з цього боку не дістануть».

Справді, у Клютова зразу виникла підозра: Кривученко не міг заподіяти собі смерть. Клютов добре й давно знав Юрія, разом провертали серйозні ґешефти, разом зрізали не один лимон бабок. Кривученко був вимогливим керівником, ніколи не рюмсав і в усіх ситуаціях вчиняв як справжній мужик.

Ну, гаразд, це з’ясуємо потім. Зараз треба подумати про себе. Останніми роками саме він, Клютов, примушував оточення танцювати під його музику. Він вибирав п’єсу, яку мав грати його джаз-бенд, розписував кожному інструментальну партію й роздавав їх виконавцям. Клютов — тямущий диригент. Але нині його злагоджений ансамбль однодумців фальшивить. Какофонія з’явилася ще тоді, коли один за одним було вчинено замахи на життя його найближчих людей — Назарова й Бойченка.

По-перше, треба невідкладно зустрітися з Назаровим, віддати розпорядження про згортання лабораторії, що виробляла хімічні наркотики. Дасть Бог день — дасть Бог їжу. Він ще встигне все поновити, аби тільки зараз проскочити, вижити в ці скрутні часи. А що вони наближаються або й настали — Клютов уже відчував. Він мав неабиякий нюх на такі речі.

По-друге, дати наказ Кувалді й далі підчищати всіх, хто залучений до операції «Замах» і ще залишився на свободі й живий.

По-третє, і, можливо, найголовніше: необхідно щось робити з головою СБУ Беруном. Безперечно, цей хитрун намагається сплигнути з гачка, на який його посадив Клютов. Хоча, якщо бути відвертим самим перед собою, гачок виявився не надто міцним. У Клютова на ділі немає жодних прямих доказів того, що Берун брав участь у змові проти Президента. Розмову на фазенді голови Служби, під час якої вони домовлялися про усунення Президента не лише від влади, а й фізично, Клютову записати не вдалося: увімкнувши вдома портативний цифровий диктофон, Віктор Романович виявив, що запису на ньому немає. Замість чітких слів чути якесь бурчання, шипіння, свист. Тоді Клютов списав це на невміння користуватися сучасною записувальною технікою, а зараз розуміє, що під час розмови Берун вмикав якийсь спеціальний пристрій, що заважає здійснити запис. Решта розмов — телефонних — мала стільки умовностей, що жоден фахівець не погодиться перекласти езопову мову нормальною людською.

По-четверте, хоч Клютов і заявив своїм подільникам, що має намір залишитися в Україні, треба терміново підготувати запасний варіант відходу. Точніше — відльоту. Про який би не знав ніхто, в тому числі й свої. Документи на інше ім’я у нього вже давно заготовлені. Якщо не вдасться літаком, є ще один варіант: через східний кордон суходолом — до Рассєї.

У кишені завібрував телефон. Клютов узяв трубку. Висвітився номер Назарова. Добре, хоч хтось на зв’язку. Треба домовитися терміново про зустріч і віддати відповідні розпорядження.

— Слухаю, Миколо Яковичу, — спокійно промовив Клютов.

— Вікторе Романовичу, — почувся здавлений тихий голос Назарова. — Щойно в мене на руках помер мій син. Немає більше мого Геночки. Немає…

Глава восьма

Знову cherchez la femme?

1

Богдан Зорій у далекі міста України переважно їздив поїздом. Коли в термінове відрядження він мав летіти, для нього це було мукою. Не тому, що Богдан боявся загинути в авіакатастрофі. Ні. Він давно вже нічого не боявся, навіть смерті. Але його не тішила перспектива вмирати довго. Як уявить, що, вже знаючи про кінець, ще кілька хвилин треба летіти вниз, от саме ці неприємні картини спливали перед очима Зорія, щойно він піднімався трапом літака.