— Шо б там не сказали ескулапи, сьогодні увечері по твоїх телеканалах должно пройти сообщеніє, шо міністр послєднє время тяжело болів і, шоб не травміровать родних, покончив жизнь самоубійством. Ясно?
— Буде зроблено, пане Президенте.
— А ти на завтра приготовся до серйозного разговора со мной. У мене накопилось много всяких к тебе вопросов.
— Добре, пане Президенте! — неголосно промовив Талимеризіба, хоча цих слів уже ніхто не почув, бо в слухавці зазвучав зумер відбою раніше, ніж глава Секретаріату промовив останню фразу.
Замигтів екран мобільного, що лежав на столі, і висвітилося слово «Клютов». Талимеризіба кілька секунд роздумував, а потім все ж натиснув на кнопку з’єднання.
— Слухаю, Вікторе Романовичу, — спокійно промовив Талимеризіба.
— Дмитре Михайловичу, дорогий ти наш, слава Богу, хоч під кінець дня вдалося додзвонитися. Можеш нічого не пояснювати — я все знаю. Треба терміново зустрітися, є деякі цікаві питання не для сторонніх вух. Я зараз на Подолі у своєму ресторані. Під’їхати зможеш?
— Так, хвилин за тридцять буду.
Дорога від Сімферополя до Ялти Богданові Даниловичу подобалася. Хоч би скільки нею їздив, завжди з трепетом чекав того місця, звідки вперше промайне море.
А поки що, тільки-но минули останні будови столиці Криму, за вікном попливли краєвиди «самозахоплень». Богдан намагався не звертати уваги на пустища уздовж шосе, захаращені ракушняком, цеглою, гірками щебеню, піску, дошками та іншим будматеріалом. Він як ніхто інший знає проблему, що вже понад два десятиліття дамокловим мечем висить над півостровом.
Самозахоплення землі! Вигнані Сталіним навесні 1944 року зі своєї споконвічної батьківщини кримські татари, що під час перебудови наприкінці 80-х почали повертатися до Криму з місць заслання, після здобуття Україною незалежності, десятками тисяч ринули на півострів і, як повінь, розлилися по всіх усюдах, селячись там, де була вільна земля.
Так було спочатку. Потім, бачачи абсолютно лояльне до себе ставлення Києва, кримські татари почали вимагати в місцевої влади додаткових умов. І їх, тих умов, ставало дедалі більше й більше. Кримські татари захоплювали землі обабіч центральних трас, приміські землі біля Сімферополя, Бахчисарая, Партеніта, де можна було не просто жити, а й торгувати.
Місцевій владі автономії ця проблема — як кістка в горлі. Звичайно, владні мужі, що приходили на керівні посади іноді відразу після відсидки в зоні, хотіли б спокійно собі дерибанити землі без проблем. Але кримські татари, народ рішучий і гоноровий, швидко зорієнтувалися, створили свій національний керівний орган — меджліс — і спочатку тихою сапою, а потім дедалі настирніше почали качати свої права.
Меджліс кримськотатарського народу — громадська організація, до речі, навіть не зареєстрована в установленому порядку — до державного управління не мав жодного стосунку. Але влада автономії його побоювалася і, щоб не доводити справу до кровопролиття, часто йшла на поступки. А коли на чергових виборах до Верховної Ради України кримські татари підтримали національні демократичні сили в Києві, чим внесли свою лепту в підсумок голосування, а також здобули кілька місць у парламенті, цей народ Криму знову себе заповажав і вже дбав про права більш серйозно, методично йдучи до своєї основної мети — створити на території півострова власну незалежну (навіть не автономну) державу.
Богдан Данилович, як і решта далекоглядних політиків, розуміючи, що проблема кримськотатарського народу дуже непроста, передбачав, що колись із таким підходом до її розв’язання все закінчиться бійнею. Тому ці думки, які починали лізти в голову, щойно Зорій перетинав Сиваське болото, він намагався відкинути; робив це й на чудовій дорозі до Ялти. Бо вплинути поки що на перебіг подій не мав змоги. То й чого тоді забивати собі голову ракушняком?
Ось там зліва проплив камінний профіль Катерини II, що вже багато століть, а може, тисячоліть (тоді це — не її профіль) суворо поглядає з п’єдесталу на долину, всіяну кам’яними брилами, валунами, покреслену городами, виноградниками та перелісками. Ще вниз-угору, вліво-вправо — і ось нарешті між пласкими вершечками гір промайнула морська блакить. Раз, ще раз. І вже очі мружаться від незвичайних барв казкового Чорного моря. Хоч би скільки проїздив тут і очікував цього дива, воно завжди виникає зненацька, захоплюючи дух, вражаючи чарівною, незрівнянною красою.
Санаторій «Чорномор’я», до якого прибув Зорій, вважається одним з найкращих у Ялті. Ще за часів Союзу сюди полюбляли приїздити на відпочинок москвичі. Але до престижної оздоровниці на той час міг потрапити не кожен охочий. Належав санаторій Комітетові державної безпеки. І хоч формально путівками розпоряджалася медична служба КДБ УРСР, українським чекістам нечасто вдавалося відпочити в ялтинській Лівадії, де й стоять корпуси санаторію «Чорномор’я».
Після розпаду Союзу, втративши Крим, Росія позбулася можливості безроздільно керувати тамтешніми оздоровчими закладами й будинками відпочинку. Як і українські спецслужбісти вже не мали змоги полікуватися в Єссентуках, Кисловодську, Сочі та в інших чудових курортних містах, до яких раніше звикли й де любили відпочивати.
Усе ж контакти між спецслужбами тривали, щорік підписувалися якісь угоди про співробітництво, взаємодію в боротьбі зі спільними ворогами — наркобізнесом, незаконним продажем зброї, тероризмом тощо. У кожному з цих документів відзначалося, що дружні спецслужби в жодному разі не проводять діяльність одна проти одної, хоча обидві сторони розуміли, що то такі собі протокольні облатки, які протягом усього періоду незалежності обох країн залишалися тільки декларативними пасажами, й не більше.
ebooksa